Коли співробітники контори вирішили, що відвідувач вже ніколи не заговорить і стали радитись, як зручніше винести його тіло на вулицю, старий розплющив коричневі повіки і ледь чутно сказав:
— Моє прізвище — Фунт. Фунт.
— І це, на ваш погляд, досить для того, щоб вриватися в установу, зачинену на обід? — весело сказав Бендер.
— От ви смієтесь, — відповів старий, — а моє прізвище — Фунт. Мені дев'яносто років.
— Що ж вам потрібно? — запитав Остап, починаючи втрачати терпіння.
Але тут громадянин Фунт знову змовк і мовчав досить-таки довго.
— У вас контора, — сказав він нарешті.
— Так, так, контора, — підбадьорив його Остап. — Далі, далі. Але старий лише погладжував себе рукою по коліну. — Ви бачите на мені ці штани? — промовив він після тривалого мовчання. — Це великодні штани. Раніш я їх одягав тільки на паску, а тепер ношу їх щодня.
І незважаючи на те, що Паніковський ляснув його по спині, щоб слова вилітали, не затримуючись, Фунт знову затих. Слова він вимовляв швидко, але поміж реченнями робив паузи, які тривали часом до трьох хвилин. Для людей, що не звикли до цієї особливості Фунта, розмова з ним була нестерпна. Остап уже збирався взяти Фунта за накрохмалений нашийник і показати йому путь-дорогу, коли старий знову розтулив рота. Подальша розмова стала такою цікавою, що Остапові довелося примиритися з манерою Фунта розмовляти.
— Вам не потрібний голова? — запитав Фунт.
— Який голова? — вигукнув Бендер.
— Офіціальний. Одне слово, головний в установі.
— Я сам тут головний.
— Отже, ви маєте намір відсиджувати самі? Так би й сказали одразу. Навіщо ж морочити мені голову цілих дві години.
Старий у великодніх штанях розсердився, але паузи між реченнями не зменшувалися.
— Я — Фунт, — повторив він з особливим почуттям, — мені дев'яносто років. Я все життя відсиджував за когось. Такий мій фах — страждати за інших.
— А-а… То ви підставна особа?
— Так, — сказав старий, похитуючи з почуттям власної гідності головою. — Я зіцголова. Я завжди сидів. Я сидів за часів Олександра Другого "Освободителя", сидів за Олександра Третього "Миротворця", і за Миколи Другого "кривавого".
І старий поволі загинав пальці, перераховуючи царів.
— І в часи Керенського я теж сидів. За воєнного комунізму я, правда, не сидів зовсім. Зникла чиста комерція, не було роботи. Та зате як я сидів за непу! Як я сидів за непу! Це були кращі роки мого життя! За чотири роки я був на волі не більше трьох місяців. Я віддав заміж онучку, Голконду Овсіївну, і дав за неї концертне фортепіано, срібну пташку і вісімдесят карбованців золотими десятками. Де це все? Де приватний капітал? Де перше товариство взаємного кредиту? Де, я вас питаю, друге товариство взаємного кредиту? Де товариство на віру? Де акціонерні компанії зі змішаним капіталом? Де це все? Неподобство!
Ця коротка промова продовжувалась порівняно недовго — півгодини. Слухаючи Фунта, Паніковський розчулився. Він одвів Балаганова вбік і з повагою зашепотів:
— Одразу видно людину з колишніх часів. Таких тепер вже немає і скоро зовсім не буде.
І він люб'язно подав старому кухоль солодкого чаю. Остап перетяг зіцголову до свого начальницького столу, наказав зачинити контору і почав терпляче розпитувати одвічного в'язня, який віддавав своє життя "за друзі своя". Зіцголова говорив з насолодою. Коли б він не перепочивав так довго між своїми реченнями, можна було навіть сказати, що вія базікає безугавно.
— Ви не знаєте такого — Корейка Олександра Івановича? — запитав Остап, глянувши на папку з шнурками від черевиків.
— Не знаю, — відповів старий. — Такого не знаю.
— Аз "Геркулесом" ви мали справи?
При слові "Геркулес" зіцголова ледь помітно засовався. його легенького руху Остап навіть не помітив, але, коли б на його місці була перша-ліпша жилетка з кафе "Флоріда", яка знала Фунта з давніх-давен, наприклад, Валіадіс, то вона б подумала:
"Фунт страшенно розлютований, він просто в нестямі".
Як Фунту не знати "Геркулеса", коли останні чотири відсидки було пов'язано саме з цією установою! Біля "Геркулеса" годувалося кілька приватних акціонерних товариств. Було, наприклад, товариство "Інтенсивник". Головувати в ньому запросили Фунта. "Інтенсивник" дістав від "Геркулеса" солідний аванс на заготівлю чогось лісового — зіцголові не обов'язково було знати, чого саме. І одразу ж лопнув. Хтось згріб грошву, а Фунт сів на півроку. Після "Інтенсивника" виникло товариство на віру "Трудовий кедр", — зрозуміла річ, під головуванням благообразного Фунта. Зрозуміла річ, аванс у "Геркулесі" на поставку мореного кедра. Зрозуміла річ, несподіваний крах, хтось розбагатів, а Фунт відробляє платню голови, — сидить. Потім "Пилодопомога" — "Геркулес" — аванс — крах, — хтось щось згріб — відсидка. І знову: аванс — "Геркулес" — "Південний лісорубник" — для Фунта відсидка — комусь добрий куш.
— Кому ж? — допитувався Остап, походжаючи навколо старого. — Хто фактично керував?
Старий мовчки посмоктував з кухля чай і ледь підіймав важкі повіки.
— А хто його знає? — сказав він розпачливо. — Від Фунта все приховували. Я мусив лише сидіти, це ж мій фах. Я сидів за часів Олександра Другого, і за часів Третього, і за Миколи Олександровича Романова, і за Олександра Федоровича Корейського" з часи непу, до чаду непу, в розпалі чаду і після чаду. А зараз я без роботи і змушений носити великодні штани.
Остап ще довго виціджував з старого слівця. Він діяв як золотошукач, що без упину промиває тонни піску і бруду, аби знайти на дні кілька золотих крупинок. Він штовхав Фунта плечем, будив його, навіть лоскотав. Після всіх цих хитромудростей йому пощастило дізнатись, що, на думку Фунта, за всіма товариствами, які лопнули, без сумніву, приховується якась одна особа. Що ж до "Геркулеса", то з нього видоїли не одну сотню тисяч.
— У всякому разі,—додав зіцголова, — у всякому разі, цей невідомий суб'єкт — голова. Ви знаєте Валіадіса? Валіадіс цій людині пальця в рот не поклав би.
— А Бріан? — спитав Остап з посмішкою, згадавши пікейні жилетки біля колишнього кафе "Флоріда". — Поклав би Валіадіс пальця в рот Бріану? Як ви гадаєте?
— Нізащо! — відповів Фунт. — Бріан — це голова.