— Посилай сина до Києва, хай вчиться шевству! — наказав.
Корній почухався, хотів щось сказати, та пан не став його слухати, а економ тицьнув Корнієві під самий ніс кулаком:
— Дивись, щоб нагадувати не довелося. Завтра хай пуцьвірінок до Києва збирається.
І вдосвіта Корній одвіз сина до Києва, здав на руки знайомому шевцеві. Шість років ходив хлопець в учнях, опановував шевське ремесло й слугував господареві, а коли одержав визволок, два роки працював у знаних шевців Острога, Луцька та Львова. Чоботи навчився шити так, що ними любувалися всі, хто їх бачив, а майстром так і не став: не зумів зібрати грошей на учту майстрів, бо ж після сплати чиншу панові ледь-ледь лишалася якась дещиця на прожиток.
Повернувся Данило до Києва, прийняв його підмайстром колишній господар Петро Шевчук, плату непогану поклав, а пан дізнався про неї, збільшив чинш — і хоч працював Данило, як віл, та розжитися не міг. Приглянулася йому гарна дівчина — спокійна, лагідна, зговірлива. Познайомилися вони, а там і покохалися. Марія була одиначкою в батьків, молодшою на два роки за Данила. Батькам також сподобався роботящий хлопець, та побоювалися вони, що за ним і Марія втратить волю, стане панською.
— Як не пустите за Данила, в Дніпро кинуся,— сказала тоді дочка матері, і після того ніхто не перечив їй. Незабаром Данило й Марія побралися.
Жили дружно. Тесть був непоганим кравцем, теща допомагала йому й вела домашнє господарство, а Марія стала Даниловою помічницею. Від рання допізна працювали всі — і мали що їсти й пити, в що одягнутися й чим протопити піч. Завели навіть конячину, щоб їздити по товар до чинбарів. Вчасно сплачували міські побори й чинш пану.
Та коли він довідався, що його хлоп на злидні не скаржиться, знову збільшив чинш, цього разу вдвічі. І Данило не витерпів.
— Ні! Годі! — сказав.— Вони вже забули про Наливайка. Згадають, та пізно буде! — і пішов на Січ.
Марія просила, умовляла, але Данило був непохитний:
— Якщо, Марусинко, ми будемо й далі мовчати, через кілька років від України й згадки не залишиться, а ми й справді бидлом станемо.
Того 1605 року Данило стрів на дорозі кілька селян-уті-качів, змовився з ними й завернув до Лисянки. Чермінсько-го піймати не вдалося, він вислизнув через димар і дременув до Корсуня. Данило з друзями завернув туди. Чермінський поскаржився чигиринському та корсунському старості Яну Даниловичу, і той віддав наказ схопити селян-утікачів. Та корсунці заявили, що вони їх не видадуть. Коли ж староста вирішив удатися до сили, повстали. Польські власті направили до Корсуня комісарів, але повстанці не пустили їх у місто.
Однак карателям удалось-таки зламати повстанців, і Данило з багатьма корсунцями, що оголосили себе козаками, помандрував на Січ.
Та не пощастило йому й на Січі. 1608 року запоріжці пішли в Крим, хитрістю взяли Перекоп, зруйнували й спалили його, захопили чималу здобич. Але Данила було тяжко поранено в ногу — і він мусив повернутися додому. Рана в дорозі загноїлася, але, слава богу, все скінчилося гаразд. Та тільки видужав Данило, як та звістка про батька та матір...
Вони рушили з Марією в дорогу рано-вранці. Розбійників їм було не страшно, а от при згадці про зустріч із шляхетським роз'їздом, а ще більше ординцями — ставало моторошно.
Не тремти так, Маріє,— заспокоював Данило молоду дружину.— Може, якось проскочимо. Ти ж казала: бог милостивий.
— Може, й проскочимо,— горнулася вона до чоловікового плеча й ніяк не могла угамувати страх.
А перед самою Лисянкою у вибалку їх перестріли ординці. Вони вискочили вдесятьох з-за невеличкого переліска, що тулився до дороги. Данило встиг зняти люшню, Марія сповзала під віз — бо що можна було вдіяти проти десятка ворогів? Наблизитись до воза Данило довго не дозволяв їм, а от з арканом справитись не зміг. Від першого ухилився, другого, відбив люшнею, а третій... Данило й незчувся, як зчавив він шию, як зірвав з воза, як поволочив по землі. Отямився зв'язаним. Лежав поперек сідла перед ширрколицим, скуластим людоловом з маленькими косува-тими очима й приплюснутим носом.
— Якші козак, — усміхнувся людолов. — Якші ясир. Данило спробував вивільнити руку, та нею годі було й поворухнути. Почав роззиратися. На сусідньому коні, теж поперек крупа, лежала Марія. Теж зв'язана, теж із кляпом у роті, теж заніміла. А далі — коні, коні, коні. На багатьох, майже на всіх — бранці, обплутані, як і вони з Марією, арканами з голови до ніг. А скільки плелося за кіньми!.. Жоден із ординців не повертався без ясиру... Вели по двоє-троє, а то й більше полонених.
Два тижні добиралися до Кафи. Тиждень відпочивали. Бранцям дозволили помитися, чоловікам звеліли поголитися, жінкам причесатися. Дали вдосталь їжі. А тоді... ринок. Данило знову побачив Марію в гурті жінок.
— Маріє! — гукнув він.— Не опускай голови! Не падай духом! Визволю!
А потім... З нього силоміць зірвали одяг... Наказали підстрибувати, присідати, тупцювати на місці, бігти... Тоді почали обмацувати м'язи, зазирати в очі, до рота. Здається, так само оглядали й жінок... Коли їх, найдужчих і наймолодших чоловіків, з'єднавши одним довжелезним ланцюгом, виводили з ринку, він востаннє побачив Марію. Вона рвонулася до нього, закричала:
— Даниле, рідний! Куди тебе?
— На галери, Маріє! — тільки і встиг він крикнути дружині...
* Учта — урочистий обід.
Чинш — натуральний або грошовий податок, який платили селяни феодалам.
їх привели на пристань, загнали на каторгу , прикували до весел — по п'ять чоловік до кожного. Лава, на якій вони сидять,— це місце і для роботи, і для харчування, і для сну. Це місце й для смерті... Так, так... для смерті. Вже першого тижня один із них — гарний чорнявий парубок із Поділля, імені якого вони й не встигли взнати, заквилив:
— Братці, не можу я веслувати... Сили не стало... Палить мене всього.
Наглядач з таволгою кинувся до них.
— Що сталося? — закричав.
— Людина захворіла. Звільни від ланцюгів, дай полежати день-другий,— сказав Данилів сусід. Та у відповідь засвистіла таволга, розпанахала сорочку тому, хто посмів заступитися, а потім упала й на плечі хворого. Він поник головою на весло, скоцюрбився, а таволга шматувала й шматувала його сорочку й тіло. Спочатку сорочка потемніла, тоді почервоніла, а за мить змішалася з кривавим місивом.