Сагайдачний задумався. Ще в юнацькі роки поклав він присвятити себе служінню рідному люду, визволенню України від чужоземного ярма й захисту її від грабіжників — і всі минулі роки не сидів склавши руки. І домігся немало, але... посполиті бідують, як і раніше, міщани ледве зводять кінці з кінцями, козаки на кожному кроці зазнають утисків і кривд... А чому? Та тільки тому, що увесь час ішов на поводку в старшини, яка більше дбала про свої привілеї, ніж про долю України та її люду. На раз поспільство бралося за зброю, не раз повставало...
У 1616 році повстали проти панів і оголосили себе козаками сорок тисяч селян. Та їх виступу злякалися старшини, а купно з ними і він, гетьман реєстрового козацтва Сагайдачний — і 18 жовтня 1617 року в урочищі Суха Вільшанка, поблизу Білої Церкви, підписано угоду з польськими панами, за якою реєстр мав налічувати лише одну тисячу чоловік. Старшина зобов'язалася розігнати всіх, хто називав себе козаком, але не потрапив до реєстру; тримати залогу біля Дніпрових порогів, яка б не дозволяла довозити запоріжцям припаси ні Дніпром, ні суходолом.
Народ продовжував боротьбу. Масове покозачення тривало. Влітку 1619 року під Білою Церквою уже стояло десять тисяч "своєвільних" козаків. Але й цього разу старшина постаралася все звести до куцої угоди, підписаної 7 жовтня 1619 року. Пани згодились збільшити реєстр до трьох тисяч чоловік, а йому, Сагайдачному, довелось ставити залогу з реєстровців на Хортиці й берегах Дніпра, нищити козацькі човни, аби січовики не виходили в море...
Сам брав Кафу... і сам забороняв запоріжцям вирушати на Крим...
Підняв очі на козаків. Вони мовчки чекали його відповіді.
— Очевидно, з польськими панами треба розмовляти тільки пістолем і шаблею.
— Тільки так, батьку, — заіскрився Данило.
— Так-то так, а з хати як? — знову спохмурнів Сагайдачний.— Самим нам важко, дуже важко... Магнати багаті, найманців не бракує сьогодні... А султан і хан? Тут треба про інше думати. Допомогу шукати треба.
— А навіщо її шукати? — скинувся Олексій Рябий.— Запоріжжя й Дон — як одна сім'я. Одні одним здавна допомагають.
— Одного Дону мало,— задумливо сказав Сагайдачний.— Про Москву думати треба... Я вже не один день над цим міркую. Вже й листа до царя московського склав.
— Правильно робиш,— вихопився Рябий.
— Хочу послів до Москви посилати. Петро Одинець поїде. Може, й ти, Даниле, поїхав би? Бач, гроші грошима, а викуп викупом. Ми з татарами й турками не спілкуємось. А московські посли та й купці там частенько бувають. У Москві навіть податок установили для викупу людей з бусурманської неволі. Собор визначив, скільки можна платити за полоняника. Ти, Даниле, там, може, якось сукупно з Одинцем і домовився б про викуп з неволі своїх рідних. Бо ж, сам розумієш, коли ми там ще виберемось до Криму (а нам же заказано), хтозна чи й дочекаєшся.
— Я з радістю, батьку, — мало не підскочив Данило.
— І ми... Якщо дозволите,— обізвалися разом Петро Сокира й Кирило Осика.
— Якщо з радістю, то йдіть до Одинця, домовляйтеся з ним. А ви, — гетьман повернувся до Олексія Рябого, Владислава Забродського й Стефана Кодряну, — спочивайте. Чи зразу на Запоріжжя рушите?
— Мабуть, батьку, завтра чи післязавтра. Хай коні від дороги відійдуть. Та й самим перепочити не завадить.
— Гаразд, — згодився Сагайдачний.
Через тиждень Петро Одинець з супутниками рушив у дорогу. Данило Тягнирядно наслухався на галерах немало небилиць, зібраних з усього світу, й тепер щедро частував ними попутників. Козаки щиро сміялися, підкидали гострі слівця, пригадували й самі різні бувальщини. Час спливав непомітно. У Путивлі довелося затриматися. Воєводи цікавилися не лише метою поїздки козацької депутації до Москви, а й справами Криму, Туреччини, Польщі. Розпитали про те, що відбувалося в цих країнах, а потім дозволили їхати далі. Села тут були такі ж бідні і вбогі, як і на Вкраїні. Траплялися покинуті хати. Селяни, яких тут звали кріпаками, теж ходили на панщину, теж платили чинш чи то оброк. Були такі ж засмикані, залякані й затуркані, як і на Вкраїні. Правда, не було тут гонінь за віру, та благочестиві попи були не кращі католицьких або уніатських, бо теж хотіли жити сито й розкішно, тому й церковні побори тут були не менші, ніж на Україні.
— Мабуть, на тому світі бідній людині тільки й добре, — роздумував Кирило Осика. — У нас кажуть: від Києва до Кракова — всюди біда однакова. А в них, бачу, теж біда по всій землі гуляє.
— Гуляє, то гуляє, а от турецьких і татарських грабіжників Московська земля не знає,— зауважив Данило.
— А правда, — згодилися козаки.
— Значить, їм легше, ніж нам,— докінчив свою думку Данило.
— Начебто, — озвався й Одинець.— А згадайте, скільки польські війська по всій Західній Русі товклися в дванадцятому році. Аж до Москви були добралися. А позаминулого року? Навіть козаків потягнули за собою. Знову до Москви досунулись. Подумайте тільки: скільки міст і сіл сплюндрували вони, скільки збитків простому люду заподіяли. А хіба це перший раз?
— Мабуть, поки московський цар не прийме нас, усіх руських людей, що під Польщею та Литвою, під свою руку, магнати й шляхта нам тут, на Україні, за шкуру сала заллють немало,— подумав уголос Данило, пригадуючи розмову із Сагайдачним.
— А таки так,— згодився Одинець.— У давнину, коли Русь єдина була, коли князі міцно владу в своїх руках тримали, вороги, які нападали, ніколи безкарними не лишались, завжди одержували по заслузі. Польським панам теж не раз добряче діставалося.
У Москві козаків розмістили на посольському подвір'ї, їм видали государеве жалування й харчі, звеліли чекати. Нарешті 26 лютого 1620 року до них завітав сотник Яков Вєсков д запросив усіх у Посольську палату. До кремля йшли пішки. Козаки розглядали боярські тереми, купецькі садиби, дивувалися з великої кількості церков. Біля собору Василія Блаженного зупинилися, замилувалися його куполами. Довго приглядалися до Спаської вежі, задивлялися на дзвіницю Івана Великого.
— Вищої споруди на Русі немає,— сказав Одинець.
— І щось написано на ній, — заскалив око Петро Сокира.— Тільки кручено так, що нічого не второпаєш.