Польський король Сигізмунд III, що в 1613 році уклав союз з Габсбургами, послав за Карпати загони Лісовського, які почали спустошувати Словаччину. Бетлен Габор мусив зняти облогу Відня.
У Польщі було немало противників втручання у війну між Лігою й Унією, бо це могло привести до конфлікту з Туреччиною, яка хотіла посилити свій вплив у Центральній Європі й обіцяла підтримку Бетлену Габору.
Проте Сигізмунд III вважав, що допомога Габсбургам у боротьбі проти їх повсталих підданих примусить змовкнути невдоволених, адже Габсбурги обіцяють повернути Польщі Сілезію, яка ще в XIV столітті була приєднана до чеської корони.
Та Габсбурги не поспішали повертати Сілезію, і Сигізмунду III довелось маскувати свої дії й запевняти, щопохід у Молдавію здійснюється не заради допомоги Габс бургам, а з метою підтримки молдавського гос подаря Граціані, якого не злюбив султан.
Роздуми Жолкевського перервав джура, що зазирнув до світлиці:
— Ваша світлість, гінець від Сагайдачного.
— Від кого? — кинув через плече гетьман.
— Від Сагайдачного, ваша світлість. Жолкевський насупився. "Теж іще полководець,—
прошепотів. — Збере головорізів та й розбійникує по всім Чорнім морю. А під Москвою — ні туди і ні сюди. Постояли-постояли та й назад потягли".
— Кликати, ваша світлість? — нагадав про себе джура.
— Проси, — обізвався Жолкевський. — Тільки одного. І ноги хай добре витре. Та жупан від пилюки витріпає.
Данило, ввійшовши в покої гетьмана, на якусь мить розгубився — напівморок, похмурі лиця якихось пращурів гетьмана на парсунах , важкі меблі, набурмосений господар, та за хвилю опанував себе, низько вклонився, відтак виструнчився й заговорив:
— Гетьман його королівської милості Війська Запорізького Петро Конашевич Сагайдачний просив зичити вашій ясновельможності доброго здоров'я й вічного благополуччя.
— Дзенькує... бардзо,— промовив гетьман, потім спо-хопився.— Будеш, козаче, і йому того зичити.
— Гетьман Петро Конашевич ніякої цидули не писав... з огляду на всякі дорожні несподіванки, а тому просив, аби ви, ваша ясновельможність, вислухали мене.
"Хлоп, а поштивий, — зауважив подумки Жолкевський.— І честь знає. Буває ж таке..."
— Сідай, козаче, розповідай,— промовив поблажливо. Данило зам'явся: сидіти в присутності панів ніколи
не доводилося.
— Ваша ясновельможність,— промовив,— коли про важливі речі йдеться, а тим паче про наглу справу, сидіти незручно.
"Ще й розумний,— знову відзначив гетьман про себе.— І де вони такі беруться серед хлопів? І шкіл не кінчають, і по чужих краях не роз'їжджають..."
— Гаразд, — махнув рукою, — я слухаю.
Данило розповів, що привело його в покої канцлера.
Рокош — заколот, бунт.
Парсуна — портрет.
— Похвально, дуже похвально,— сказав Жолкевський, вислухавши гінця.— Спасибі тобі, козаче, щире спасибі. І пану Сагайдачному спасибі. Мало, дуже мало козаків дбають про наш маєстат , скоріше... більшість діють навпаки. Та, на щастя, й серед вас є справжні сини вітчизни. У серпні, кажеш, козаче? Що ж... Я встигну... Шляхетне воїнство не звикло баритися. Це ж не Запоріжжя, де кожен сам собі пан...
Данило пропустив мимо вух глумливі слова Жолкев-ського й знову заговорив:
— Батько Конашевич просив запитати: чи не згодились би ви, ваша ясновельможність, аби й козаки сукупно з вами виступили проти тих зухвальців? Звісно, коли найясні-ший пан круль і сенат зволять збільшити реєстр і дати запевнення, що козацькі вольності ніхто порушувати не буде...
Лице гетьмана знову спохмурніло, акуратно підстрижені брови насупилися, вуса настовбурчилися, загорілі щоки збуряковіли.
— Не хочу я з грицями воювати! Нехай ідуть до ролі альбо свині пасти,— вигукнув він зозла й осікся. "Навіщо ж я так видаю себе перед нижчим себе".
Данила мов окропом хто облив. Він аж тіпнувся, аж рота розтулив, та вчасно стримався. "Тримайся,— подумки наказав сам собі.— Не подавай виду, що ти розірвав би цього негідника на місці. Не надавай значення його лепету... Це ж старий, закоханий лише в самого себе, зазнайкуватий можновладець, який тільки й думає, що вся Польща тримається на ньому одному. Невже тобі, Даниле, вперше терпіти кривди й образи? Невже твої брати злиняють від того, що скаже про них якийсь Жолкевський... Скільки таких, як він, було і скільки ще буде, а народ український жив і житиме. Боляче слухати образливі слова, але що зробиш? Погубити себе легше всього..."
— От що, козаче, — погамувавши свої збурені почуття, зрештою обізвався Жолкевський.— Скажеш пану Сагайдачному, що поки що нема потреби... нам сукупно виступати... Адже ж татари й турки йдуть не на Польщу, не на Вкраїну, а лише на допомогу здрайці трансільванському — Бетлену Габору. А якщо вони повернуть і на наші землі, то це ж буде всього-на-всього звичайнісінький набіг здобичників, з яким я зможу справитися й сам. За звістку ж ще раз щирадяка, — потім швидко карбованими кроками підійшов до скрині, вийняв з неї шкатулку, дістав капшук.
— Ось тут, козаче, трохи злотих.— Думаю, що цього досить, аби викупити з неволі твоїх сина й дружину...
— Ваша ясновельможність, хіба ж я за плату? — Данило звів карі очі на гетьмана.
— Бери, бери,— підійшов Жолкевський упритул до нього, тицьнув у пазуху капшука.— Це не плата. Туркам будеш платити. А я дарую їх тобі. Зрозумів? Дарую... за твою чесність, за те, що ти не такий, як інші, як всі твої друзі, що нас у ложці води втопили б...
Данило опустив очі, прикусив язика, зціпив кулаки. "Боже, всемогутній боже, дай сили витримати".
— Іди, козаче,— почув ніби уві сні. Він уклонився й вискочив за двері.
Жолкевський знову підійшов до вікна, задумався. Невже доля перестала усміхатися йому? Все ж ішло так добре...
Він, як і всі правителі Речі Посполитої, був певний, що мир з Туреччиною досить міцний, що в Стамбулі їх вважають своїми спільниками у боротьбі з українським козацтвом. І от тепер... клятий Іскандер-паша зібрався в похід...
Ясна річ, не Бетлен Габор потрібен Туреччині. Султан хоче ловити рибу в мутній воді. Запахло поживою, от і преться в Європу. Фортеця Вац на півночі Угорщини муляє очі. Аякже... Ласий шматочок... Рукою подати до Чехії.,, та й зрештою до Польщі...