— А чому ми тут? Чому не їдемо додому?
— В неволі ми, синку. На наш край напали людолови, захопили багато-багато людей, пригнали з України в Крим — і продали, — зболіло висповідувалась вона сину, гоячи свою й ранячи його душу.
— Продали, мамо? — жахнувся Степанко. — Хіба людей продають?
— Продають. І нас продали,— крізь сльози по-чаїному кигикнула вона тоді.— Нас купив татко Османчика, — продовжувала вона ранити синову душу.
— Він поганий, мамо? Османчик теж?
— Ні, ні, синку,— злякалася вона.— Ні,— й задумалась. Що ж сказати? Як пояснити? — Османчиків татко,— знайшлася нарешті,— багач, йому треба... йому треба, щоб хтось працював... щоб хтось доглядав його велике господарство, щоб виконував усяку роботу, щоб допомагав хворій пані Меджіне. А в них, у турків оцих, заведено так... аби багачі купували собі рабів...
— Як? Як ти сказала, мамо? — не зрозумів її син.
— Купують людей на ринку. Невільників купують. Тих, що людолови в полон захопили. Тих невільників тоді рабами звуть.
— То ми... раби, мамо?
Що вона сказала? Не пам'ятає...
— А нас відпустять додому?
— Не знаю, синку, не знаю,— шепотіла вона знеможе-но.— Не знаю... Може, татко врятується... Може, заробить десь грошей і викупить нас.
— А де ж татко наш, мамо? — зблиснули надією його оченята.
— Не знаю, синку. Його продали на галери...
— А що таке галера, мамо? Марія, як могла, пояснила сину.
— Йому там тяжко, мамо?
— Дуже тяжко, синку. Невимовно тяжко. Він прикутий ланцюгом до здоровенного весла разом з іншими невільниками. І їсть там, і спить біля весла,— відкривала вона синові очі на незбагненність людського життя.
— А як же він урятується, мамо? Утече? — не заспокоювався син.
— Може, і втече. А може,— вона нахилилась до самого його вуха,— а може... може... його визволять козаки...
— Хто це? — не зрозумів Степанко. Вона розповіла йому й про козаків.
— Я теж піду в козаки! — рішуче викрикнув він.
— Підеш, підеш, синку,— заспокоїла вона його тоді.— Виростеш і підеш.
До них у той час саме підскочив Османчик, почув останні слова.
— Я теж буду козаком! — вигукнув.— Хто вони?
— Це наші витязі, богатирі наші! Захисники наші! — випалив Степанчик.
— Я знаю,— зрадів хлопець.— Я бачив. Учора бачив.
— Що ти бачив, Османчику? — стенулася Марія.
— Я бачив, як хлопчаки-татари били камінням одного сивого-сивого дідуся. Він був рабом Алі-паші. Гарним рабом. Усе вмів робити. А тепер став немічним. От його і віддали хлопцям, аби вони вбили його камінням. А він став перед ними та як крикне: "Бийте, собаки! Мене, недішло-го , вам легко вбити, та, дай боже, стрітися вам із козаками. Побачите тоді, чого варті кяфіри". Він так і помер... Стоячи. Не просив помилування. Мимо йшов дервіш 7. Він сказав: "Гине, як справжній козак".
— Так, Османчику, він загинув, як справжній козак. Козаки не бояться ні ворогів, ні хвороби, ні смерті.
— А яничар і сипахів? 8
— Не бояться, Османчику. Нікого не бояться.— забувшись, розпалювалась вона дедалі більше й більше.
Урхан підслухав і ту розмову. І того разу він прибіг до Меджіне, залементував:
— Славна господине! Кяфірка Міріам вихваляє перед Османком козаків. Каже, що вони нікого не бояться.
* 6 Недішлий — слабовитий, кволий.
7 Дервіш — мусульманський чернець-жебрак.
8 Яничари — регулярна піхота в Туреччині. Спочатку набиралися з військовополонених, а потім поповнювались за рахунок християнських хлопчиків у віці від 7 до 12 років, які виховувались у сім'ях турецьких селян (тут же вони наверталися в іслам), після чого проходили спеціальну підготовку в закладі, що звався аджемі огланлари ("чужоземні хлопчики").
9 С и п а х и — воїни-вершники, основна військова сила Османської імперії в. середні віки.
— І що ж? — звузила й так вузькі очі Меджіне. — Хіба це погано? Справжній воїн не може недооцінювати ворога. Він мусить знати і слабість і силу того, проти кого збирається воювати. Геть!
А їй, Марії, господиня сказала:
— Дивись, Міріам! Почую ще раз, що навертаєш мого Османа в свою віру, накажу в склепі згноїти.
І тоді Марія знову, як і в перші дні неволі, нестямно затужила за рідним краєм, за дорогим Києвом. Біла хатинка в густому вишняку, старенький батько у білім полотнянім одінні на призьбі, клопітлива мати біля квітника з м'ятою й чебрецем у руках не зникали з-перед очей ні вдень, ні вночі.
— Мамо, про що ти думаєш? — питав Степанко.
— Про Київ, синку.
— Він гарний, мамо? Кращий цієї Кафи?
— Гарний, синку. Дуже гарний. Свята Софія, Печерсь-кий і Братський монастирі — несказанні. Золотом сяють, мов у казці. А людей там сила-силенна. У печери йдуть святим мощам поклонитися, бога попросити, аби заступився за них.
— А хіба й там тяжко жити? — допитувався син.
— Тяжко, Степанку. Тяжко. Там польські пани, які колись заграбастали наш край, знущаються над людьми. Від рання до смеркання примушують на полях працювати, у свою віру навертають.
— Вони теж мусульмани, мамо?
— Ні, християни, як і ми. Католиками тільки звуться. По-іншому богу моляться, священики їхні інакше одягаються.
— І тут пани, і там пани. Кругом пани.
— Атож, синку. Кругом пани. Та хіба можна без них?
— А чому козаки не виженуть їх, мамо?
— Не знаю, синку, не знаю, — щиро зізналася вона.— Літ двадцять тому, а може, й більше, не пам'ятаю вже, маленькою була я, такою оце, як ти, козаки пробували вигнати. Був у них гетьман Наливайко. Сміливий такий, дужий. Нікого не боявся. Зібрав він козаків і всяких бідних людей — і пішов на панів. Довго воювали. Багатьох панів побили, а всіх здужати не змогли. Пани зібрали ще більше військо, ніж спершу мали,— і перемогли козаків чи обхитрили, не знаю, як воно там було, тільки й пам'ятаю, що Наливайка в полон захопили, відвезли до Варшави — це в них місто таке, як у нас Київ, у турків Цареград, — та й замордували там.
— У-у-у! — заскреготів зубами Степанко.— Я, коли виросту, теж, як Наливайко, зберу сміливців і піду бити панів.
— Що ти, синку! — зойкнула Марія.— Гріх думати таке,— суворо глянула на сина.— Так... так богові угодно, іцоб були багаті і бідні.
— А людям?
— А людям терпіти треба... та ждати царства небесного.
— Дорослі тільки й знають: треба ждати,— скривився Степанко.