— Не можу я більше утримувати два двори й стільки слуг. Мені гроші потрібні. А Осману нічого по вулицях ганяти, час і в мектеб ходити.
Марія, почувши про намір господаря, залилася слізьми.
— Що трапилося, мамо? — занепокоївся Степанко.
— Не побачимо ми більше свого татка. Він обіцяв приїхати, викупити нас. А тепер... як же він знатиме, де ми? Як знайде нас?
— А коли татко обіцяв? — не зрозумів Степанко.
— Коли тікав, синку,— зізналася Марія.
— Він був тут, у хліві? — загорівся син.
— Був, синку, був. Отой високий чорнявий чоловік, який тобі так сподобався, і є твій татко...
— Боже мій, боже мій,— підскочив Степанко,— я бачив татка і не знав, що це він! Як же це...
— Цить,— обхопила синову голівку мати, притиснула до себе.— Почує Ібрагім, лиха не оберемося.
Камчи — нагайка.
Сухого дуба везти — говорити нісенітниці.
Даруга— правитель міста з поліцейськими функціями.
Мектеб — початкова мусульманська школа для хлопчиків у країнах Близького— і Середнього Сходу.
* * *
Вілла в Галаті теж знаходилася на околиці, теж поблизу моря. Тільки тут було рівно-рівнісінько і шумно-шумнісінь-ко. Гамір то дужчав, то стихав, але тривав від сходу до заходу сонця, а дуже часто не вгавав навіть і після того, як смеркало — аж до самої півночі. На пристані було повно-повнісінько людей, а біля причалів — фрегатів, бригантин, галіотів, галер, галеасів, баштардів, каравел — з усіх кінців відомого на той час світу.
— Нічого, мамо,— втішав Марію син.— Тут не гірше, ніж там. А татко знайде нас. Правда ж?
— Правда, синку. Він у нас такий: якщо сказав, то слова додержить.
— Будемо чекати,— говорив Степанко.
— Будемо чекати,— повторювала за ним мати. Османчикові теж не до смаку нова оселя.
— Тут таки гірше,— казав він Степанкові.— Усі біжать, спішать, галасують, а чого? Там було тихіше, спокійніше. Та й золоту галеру не побачимо.
— Ми її бачили вже,— вихопилось у Степанка.
— Як бачили? — здивувався Османчик.— Коли? Тоді, як прибув мій татко?..
— Атож,— радісно заблищали карі оченята Степанка.
— Так там,— зам'явся Османчик,— там же не було витязів... Не було й твого татка...
— Було... Все було! — запально заговорив Степанко.— І витязі були, і татко був.
— А я... Я ж і не бачив. Одні невільники...
— Я теж не все бачив... І про татка тоді не знав. Та й невільників витязями не вважав. А коли вони самі, без нас, двері в хліві розламали, галеру захопили й непоміченими пробралися, подумав: ні, це були не прості невільники, це справжні витязі. А потім... потім... я взнав, що той високий чоловік, який ішов попереду,— мій татко...
— І він... він покинув тебе? — зневірено запитав Османчик.
— Ні, Османчику. Він не кинув,— накостричився Степанко.— Він не міг узяти мене з собою. Розумієш, не міг...
— А мене? — скривився Османчик.— Я ж теж хочу з вами...
— І тебе,— охолов Степанко.— Бач, коли б він надумався нас будити, а ніч же тоді була темна, тиха, всі почули б... Моя мама спала біля твоєї...
— Міріам і моя нене,— ображено протягнув Османчик.
— Тоді б усі підхопилися на ноги... Татко твій, слуги, сусіди... Тоді б усе пропало... Зразу піймали б...
— А тепер же як?
— Як же? Татко мій на волі! Він знає, що ми живі,— ну й... дістане грошей... приїде... і викупить нас...
— Але ж ми були в Кафі, а тепер у Галаті.
— Нічого. Мій татко такий, що й під землею знайде.
— І він знову прибуде на золотій галері?
— Цього не знаю,— знітився Степанко, задумався, та по хвилі стрепенувся, глянув у темні, як літня ніч, очі Ос-манчика й палко заговорив: — Дарма, який не буде їхній корабель, як він не зватиметься,— галера, бригантина чи й чайка,— дарма, однак він буде для нас із мамою...
— І для мене? — затремтіли вії Османчика.
— І для тебе... Для нас усіх він буде золотим. На ньому все сяятиме. І ніс, і корма, і щогли, і прапори, і вітрила. Навіть весла і ті блищатимуть. І стоятимуть на кораблі обвітрені, загорілі, закуті в панцири витязі. По них стрілятимуть, та ніщо не братиме їх — ні стріли, ні списи, ні кулі. Вони підійдуть до причалу, зійдуть на берег і підуть до вашої вілли. Попереду йтиме татко. Високий, ставний, дужий. Він візьме мене на руки...
— А мене?
— І тебе, Османчику. Покличе маму...
— Маму... нене Міріам... Нене Меджіне не треба. Вона тут стала такою злою, такою лихою... Вона не пустить мене...
— Покличе маму Міріам,— мріяв далі Степанко,— йми всі помчимо до корабля... Тільки ж викуп... Як же з ним? Ага... Він кине капшук з грошима на поріг вілли... Так, так, кине, гукне твоєму таткові: "Бувай, Ібрагіме!" — і дарма, буде то галера, бригантина чи й чайка — весь корабель сяятиме для нас золотом. Нам перегородять дорогу слуги, а тато махне шаблею — і всі вони розлетяться, мов пір'їнки. Нам закриють вихід у море великі кораблі, а ми прорвемо їх шик — і вийдемо з гавані, і полинемо в море — і воно теж сяятиме і теж буде золотим...
І вони знову, як і в Кафі, вибігали на берег, шукали місце, де було менше людей і кораблів, і довго-довго дивились на море — спокійне, лагідне, й чекали, коли воно заграє, запіниться, заклекоче, покриється хвилями й ті хвилі принесуть золоту галеру, з якої зійде Степанків татко в супроводі витязів-козаків, щоб забрати їх і вивезти з Галати на Вкраїну, туди, де живуть мужні й відважні козаки, яких бояться не тільки ординці, а й турецькі воїни-яничари, секбани, азаби. Ждали і вірили, що той день недалеко.
Види парусно-гребних кораблів.
2
Колишні невільники легко здолали далеку дорогу від узбережжя Азовського моря, де спалили галеру, до Січі. Щоб не блукати в степу й не опинитись знову в неволі, скористалися давнім шляхом, яким запорізькі козаки не раз поверталися додому з походів на Туреччину: йшли понад Кальміусом, Вовчою й Самарою до Дніпра, а там, переправившись на правий берег, степом прямували до Базавлука.
Шик — стрій.
Степ восени був сірий, одноманітний. Пожухла ковила хвилястим безмежжям тягнулась увсібіч. То тут, то там маячіли висохлі стебла будяків та осоту, миготіли кубельця перекотиполя. Раз у раз потрапляли на очі стада сайгаків, табуни тарпанів. Зрідка стрічалися тури.
Кирило Осика зумів уполювати одного з них, і втікачі два дні ласували м'ясом, що видалося багато смачнішим сай-гачатини й риби, якими харчувалися всю дорогу.