— Стій-но, Тамара, а потім, як це ви Мишка в кальсонах зловили, приходить Вера...
— Е-ге. Ми вже в хаті сиділи, — Тамара почіпала носа знизу —здалося їй, що це так холодно, і знов ту руку, якою торкалася до носа, встромила у другий рукав; вона на животі складені так, поховані в рукави руки тримала. — А Вера заходить і веде Лену, Мишкову сестру; Вера в Мишка питається, чо' це ти стола не удсовуєш, Мишко. — Тамара далі тяжче згадувала: чи це вже охоти не було, чи так забуваться стала. — Але ми ще повбідали... Таня чогось спати захотіла, отако на руки на стіл лягла й спить, правду вам кажу, Гань...
— То бач, вгощали вас. А Вера мені проте нічого не сказала. Питаюся вчора, шо це в вас за гості були, а вона каже: "Були-були-були гості. Еге-е-е".
— Вона не хтіла казать, вона чогось лиха на Мишка була. Він сяде курити, то вона йому не дає, каже, йди оно з хати.
— Еге, вона йому не дає в хаті курити, — Ганя тихіше, як це з таким жалем, як це можна ще по-сусідськи поспівчувати людині, казала: — Бо Вера слаба, то вона не хоче цього диму в хаті.
— Мишко до грубки сів, але хоче чуть, що ми балакаємо. Лена за Мишком тягне, каже Вері, Вера нашо ти його виганяєш, хай курить у хаті.
— Я не знаю, шо це з нею таке? — Ганя пробувала для себе згадати, коли це вчора до них Вера заходила, а як згадала, то розказала Тамарі. — Це ми сидимо якраз на тій смужці, де бабин город був, — ми там таке: буряки, помідори, ну, всяке таке; туди вода не доходить з берега,— сидимо, о, це ще Валя з Славкою, — Петро з Славкою і я копаємо, а Валя підкидає за нами трома.
Петро сів посидіти, а тоді лягає й качається; каже, давайте будемо качатися. Кажу, Петька, вставай, бо земля сира, і Валя на Славку свариться, щоб держака підклав. А баба Явдоха на своєму городі посіяла буряки й обкатують катком, ще їй там невістка помагає, — їй-бо, вони там посходилися з дітьми, помагають...
— Ганю, то це ви з ними у сварці ще?
— Ні. — Ганя ще подумала, чи вона правду каже. — От ні, ти знаєш! — швидко заговорила Ганя, бо ж таки правда, чого вона буде щось іначе казати. — Одколи хата їхня горіла, чогось понадувалися, й ми не ходимо їдне до одного. Я Явдосі казала, Явдохо, хіба ми з вами шо не поділили, — але чогось так. Та я тобі скажу, в них своїх дітей хватає, з'їдуться — повна хата; вони не хочуть знатися. А той Мишко за ними, Прокопчук, той ні з ким не балакає. А шо цій Явдосі треба: зійдуться, пороблять, такі дружні діти. Та й вони, видно, не хочуть. Вони собі там катають, а Петро чи Славка, я вже забулася, показує до Мишка на город; я сама бачу, шо він тоже на колінах довбеться, — то, може, клубніку садив, бо вони щоразу садять; і хлопці з невістками повиходили — це вже наче й собі садити картоплю. Але ми тако далеко; думаємо, досадимо, щоб уже завтра не ставать; коли це Вера з баночкою з-під концервів іде і щось дуже питає ще від Марини, а сюди не чути, бо вітер у її бік. Кажу, йдіть сюди, бо нічого не чути; вона показує в баночці, які це бураки — білі чи такі, вона посіяла в баночці; мабуть оці-го, але халєра їх знає, вони якісь однакові, насіння зверху видно, і ключки повибивалися, — це вона хтіла знать, які садити; вона сама не знала, які посіяла. Вера ножем колупається — повиколупувала трохи насіння, і ніхто не знає; але кажу, що білі; а може, черво-о-ні, каже Вера, довбеться в баночці й не дивиться. А тоді щось мене питається, якось так тихо спиталася, — я думала, шо це вона в усіх питається, — шо, хіба тобі та ніхто не відповість, як щось спитаїся; а як це Петро вже встав і став заступа об заступа чистити, аж не чути було, шо балакають, і я не почула, шо Вера каже. О, то нехай вбіжається, а як не почула; я ж не буду казати Петькові, шо, Петька, перестань шкряботіти. Та й вона каже, спитаюся в Явдохи; кажу, спитайтеся, Вера, оно вона на своєму городі. Вера гукає Явдохоо-о, ви не розбираєтеся, які бураки? Явдоха з дочкою поставали й дивляться у наш бік, стоять — наче думають, шо це з них хочуть, а вони не чують. Кажемо Вері, йдіть до них на город, вони вас не чують. Петро каже, ну да, вітер же куди — на нас. Явдоха з дочкою сказали, що це білі; Вера вернулася й каже — білі, Ганю, ти правильно казала. — Ганя вкрила долонею губи, подивилася на Тамару й втихла, немов це вона слухала Тамару, а не Тамара її. — Це вона не знала, які бураки... — Тамара й собі дивилася Гані в очі, й як прокинулася: — Це я хотіла сказати, Ганю — це вона не знає сама, які бураки? — Ганя одпустила руку, бо трохи перестало боліти в передніх спиляних зубах. — Вера стоїть, довбе однаково землю в баночці кінчиком ножика, роздивляється і знов питає, — це вже я добре почула й подумала, шо вона й той раз це саме питала, коли Петро обшкрібував мого й свого заступа, — каже, Ганю, а ти на вечоринку не йдеш. Тако спитала, а я їй шо могла відповісти, — Петро мовчить, він не любить зразу щось казати, а я Вері кажу, то ще побачимо, у нас гості. Ну да, — каже Вера, — це ж у вас гості.
— От Вера, — вдарила в поли Тамара, ще й до тину, де ящичок для пошти висить, ступнула, і ящичок їй став у спину. — От Мишко! — Вона ще й оглянулася, шо їй замуляло в спину, й стала трохи боком до цього старого тину — це ще кусочок його залишилося, як стару хату третій раз соломою перекривали: вже деякі штахети такі стали — нігтем колупни, й відстає дерево купками. — Чуєте-но, Ганю, я зара буду йти далі, я дітей своїх шукаю.
— Ти, — Ганя таки за Тамариних дітей подумала, — шо це таке, шо Люда твоя так рано прийшла; вона приходить — я їй гостинця дам, вона трохи побуде та й іде. А це чось рано. Я не спиталася. Диви! Я думала, може, ти за чим послала, але як вона мовчить — постояла трохи на дверях у кухні, й я не побачила, де вона ділася.
— Ганю, то я щось хотіла, — аж називаючи кожне слово, переповіла Тамара, але за її сміхом годі було вгадати, чого це Люда зрання приходила. — Але я не скажу. Все. Г-а-ню, не допитуйтесь, я вже найшла. Мені щось тра було, — а Люда в мене така, шо не скаже, це тра два рази питаться, шо ти, Люда, хочеш.
— Яв неї питалася, де мама, Люда; каже, мама думає на роботу йти. А батько де, питаюся, Люда; батько, ще ми спали, пішов, каже. То шо я більш буду питати. Це щось мені треба було Петькові сказати, чи поїдемо до кумів у Житомир. То взяла б написала записочку, як ти знала, шо вона не скаже.