Ганя підійшла аж до цієї хвіртки, й так вони поставали вже біля старої хати у хвіртці; Ганя стала щось думати, наставивши трохи вперед руки — й згадала; ну да, це вчора, — як сьогодні четвер, а вчора була середа, — то вчора Петро вихідний був; та це вона сказала Тамарі:
— А ми якраз з Петром досаджували вчора города, і якийсь хлопчина на велосипеді під'їхав з Марининого боку, де город пустує, й кличе Петьку. Я його, правда, не знала, але як-то з Ігором ходив у школу. То він казав, щоб ішли. Петро сказав, ми побачимо, — е, які це гості, оно сестри мають приїхать — щось Іра писала, але не знаю.
— Ну то чуйте-но, Гань. Це в нас сьодня робота в гамтесі — вікна мити. Я помила вікна та й іду собі на гобід. Як це Петро їде, спиняється, гукає мене. Кажу, Петька, шо ви хочете?
— А-а, то це Петька йшов на автобус та й ти його побачила? Ну-ну, та й шо?
— Та я ж вам кажу. Ганю, не перебивайте, дивіться-но, як було. Петька їде з Петром Андрійцем, а я саме в двір собі заходжу, мене робота ждала. Петро Андрієць його десь підвозив, він зара на бригадах молоко збирає. Стають біля хати, й Петро мене чогось гукає. А я не знаю, шо він хоче. Кажу, Петька, шо таке, куди це ви вдвох зібралися.
— Ну-ну, та й як це ти його питаєш, а він шо каже?
— Питаюся, шо ви мені хтіли казать, а він ще мовчить, жде, шо я підійду ближче. Та й питається, чи я ходила на Закусилівку. А я сміюся, це так наче дрочуся з ними, кажу, а шо там на Закусилівці. Та й це він мені розказує, що приїжджав Сашко, але він так само не знає, як це ви, Ганю, як його звати, каже, хлопець приїжджав, шо з Ігором учився. Тільки Ігора раніше забрали, а цьому пізніше випало йти. А Петро сміється, це їду, каже, Гані зуби в Житомир купувати.
— Ой-бо, от дурне; так і сказав?
— їй-бо, Гань, я не брешу. Я тако стала недалеко од воріт, а вони спинилися на вулиці, але з машини не виходять, Петька тільки з кабіни виліз та й дивиться над кабіною з того боку. Питаюся, Петька, куди це ви їдете з цим Петькою, а він каже, їду Гані зуби купляти.
— Ото як привезе, — засміялася Ганя, — шо я буду з ними робити. Попритуляю, й хай бачать, які в мене гарні зуби, нє, Тамара?
— Ви й так гарна жінка, Ганю, нашо вам ті зуби. Петро вас і так любить, — скажете, пє?
— Вже-е. Але хіба є час за собою подивитися. Хай вона сказиться, ця робота. — Ганя замислено поторкала зігнутим пальцем під носом і знов за Петра взнавала. — Та й як це ти сказала, куди ви їдете, а він за зуби розказує? Г-от, Петька!
— Стійте, Гань. Але чо це він за Беру спитався — дайте-но згадаю. Ну та й як це сідати їхати, Петро ще раз подивився з кабіни, каже, йди-но спитайся в Гані, шо це там Вера хтіла. А в мене питається, тобі Вера нічого не передавала, — а вона мені шо мала передать? Та й поїхали молоковозом, а я стою й думаю — ой-бо, це ж тра Гані спитать, може, шо треба, а вона мовчить, не каже. Я вхватила осьо хлібину, — бачте, Ганю, несу, — якісь ложки той раз позичала, диви — аж кишені пообривала, — гляньте, Ганю, може, це не ваші.
— Побачу. Мені вже таке раз було. Як в Оліка вечоринка була, я позичала піїсят тарілок, а як це дивлюся раз на горі, а там нечіпаних сто штук моїх лежить під сіном, я за їх забулася. Ну. Й це треба було йти позичати.
— Я за Ігоря хтіла спитаться, Ганю. Він ще вдома чи вже поїхав. Бо мені тоді як погано зробилося, то я вже ні за шо не думала. Але так хтіла Ігора побачити, як він буде їхать. Я собі цілий день сьодня думала, як це Петро якусь надію в голосі дав, — думаю, нічого не каже, мовчить, то, може, Ігор вдома. Взяла хлібину на дорогу. Ми з Стройвансом на двох спекли в печі, він відро муки приніс, і моє їдне відро. Штири хлібині вийшло.
— Та й ти скажи, цього хліба так хочеться. — Ганя поклала хлібину на стовпчик, та й дивилися обоє на неї. — Але мовчи з цим хлібом. Як Оліка провожали, то й поцілувався, і хліб прийняв. А Ігор — де-е, не хоче. Поцілуваться стидався — отако до щоки притулився. Я вже махаю дівчатам, не треба хліба, як він бігом до машини. Петька став ще побритися в ґанку, а Ігор ходить з рюкзачком і, дурне, говорить, ой як хочеться вже в цю армію. А мене сльози душать, не можу дивитися. Каже, як мені вже хочеться в армію.
— А хлібину поклали й не давали?
— Та вже як так, шо й попрощалися якось бігом. Петро вже заводить, махає давай, коли ту хлібину вручати... Оту-то на це місце поклали й лежала. — Гані трохи проясніло обличчя, що більше за хліб згадали, й вона не дала собі волі сльозам. — А так хотілося з хлібом. Хоч зара вже й позабувалися, як по-старому було, то хоч хліб давати треба.
— І це треба таке, Ганю, дивіться — я так хтіла вспіть.
— Славка мені шо думаєш — махає, давайте хліб, а мені вже не до хліба, я стою, слова сказати не можу. Дівчата біжать, з кухні хлібину несуть, бо зразу забулися, а їй-бо.
— Ой-бо, мовчіть, Ганю, не обзивайтесь. Я ж вам кажу, шо Петро перший до мене забалакав. А я, дурна, стою й не можу розібрать, хто це там у кабіні їде. Чесне слово. Я думала, шо Петька везе Ігора, як це дивлюся, то два Петьки в кабіні сміються.
— Ну та й як це він тебе питає, чи ви йдете на Закусилівку, то ти кажеш, шо нє? — питалася Ганя, вже втираючи не так гіркі сльози, а й щось таке як змокріло під очима — пара якась виходить.
— Шо я вам скажу. Гань, — якось так знанова почала Тамара, голос такий зробився, наче вона за все чисто забулася, що це вони типіро балакали. — Я не хочу, щоб Петька знав, ну ви знаєте, як я Петьку вважаю, і — нашо воно йому. Я не буду казати, шо мені з Миколою погано, нє. Він тихий, хоч ни без того, шо часом сказиться. Але нашо це Петькові, щоб він думав.
— Ну то нашо йому казать, як щось таке.
— Ви знаєте, Ганю, — давню якусь пісню переказувала такими словами Тамара, — я все своїм горбом тягну. Чи той
Микола знає, де воно все береться. Тамара, дерево привези, — це з цьою хатою вже два роки... ви знаєте, Гань, шо вам розказувать. Я цю хатину цими руками зводжу й кінця не бачу. — Якось так Гані вдалося, шо вже Тамара осьо замовкне і так без слова піде вуличкою, і вона буде дуже шкодувати за нею — он, диви, аж сльоза знов стала; що-с це таке, шо тільки шо, то вже й плакать хочеться? — Але вже дошки на пол привезла, вже мені лекше.