— Шо, мабуть, друга бумага, та й посилають такі типір.
— А наша сільрада ще такі білі посилає — я вчора з ящика взяла, було з поштою.
— То й тобі щось приходить, а ти мовчиш, не кажеш. Бачиш, яка-а.
— На чергування, ти. Рубля тамо разом заплатиш, щоб я не йшла.
— Йди почергуй, щоб я не платив рубля. А то рубля та й рубля...
— Петро, я тобі дам якусь сєтку — може, шо будеш бачити.
— Давай, як я там буду мати час.
— То зайдеш де-небудь, диви-но. Ти ж не будеш бігти зразу на автобус. По дорозі десь...
— Ну. Щоб ви тут гуляли без мене, а Петька буде вам по магазинах ходити.
— Ой, не лепечи, бо дам зара тако. Подивися там де хліба круглого.
Ганя в коридорчику поставила відро на лавку і лапала на вішалці свою куфайку.
— Пожди-но, Петро, вдягнуся, та й підемо разом.
Петро поправляв клапанчики на кишенях пальта; оглянувся по кухні — подивився, що він тут оставляє, щоб не забутися.
— Так. Нічого не забувся, кажи! Бо будеш доганяти на містечко сама потім.
— Стій-но, я куфайку вдіну. Шо-с це таке, шо куфайки ніде не видно.
— А ти її тут вішала, шо ти туто шукаєш.
— О, то де це я її можу повісити — шо я, місця не знаю?
— Спитайся йди в Клави, може, вона брала. Бо мені вже нема часу.
Петро притупнув черевиком, заодно пробуючи, щоб не рипіли дошки на новій підлозі.
— Бери-но відро винось, і йди, а я ще куфайку пошукаю. Десь же вона була звечора.
— Так, осьо мій кашкет, і сєтку ти мені дала. Все.
— Петька, то я твою куфайку вдіну, бо цеї зара не найду.
— То бери тамо на вішалці — я шо тобі. Вішай свою гарно та й будеш знать.
Ганя була тільки в запнутій під бороду хустці, вона так обернулася до Петра, — ще тільки знімала його куфайку і руку одну наставляла.
Якби це вона знала, де її куфайка, то чо б це вона питалася два рази.
— Шо це таке — хіба це я стала вже забуваться. Ай-бо стара стала, — їй уже й засміяться не хтілося, як це зразу думала, чоловікові каже: —Йди, Петро, не дивися на мене. Виходь уже.
— Ну да, мені тра на автобус, а я буду дивиться на тебе. Я не маю роботи. Йди вже.
Ганя защіпнула за собою перші двері, що в коридорі, і другі — на веранду.
— Диви, кошіль чогось стоїть з картоплею. Хто це його вніс сюди. Ще картопля померзне. Диви.
— Щось треба з цею верандою робити, — сказав Петро.
— А шо ти будеш з нею робити, Петька?
— Шо. Робити треба — та й тобі шо.
— Ти-но обклади хату, щоб я могла в своїй хаті пожить. А не ти веранду дивися...
— Я не знаю, що це мені ще Хробуст оно у Житомирі буде казать, як я осьо до нього поїду.
— То скаже. В тебе ж документи на руках. Гляди, Петька, не погуби документів там десь. А то погубиш та й шо будеш робити.
— О, нові діставать буду — питаїся...
Ганя далеко так одійшла з відром, аж в город — щось там хотіла побачити за хлівом.
— Але чогось Вера оно пішла берегом. Чого це вона не хотіла зайти?
-Де?
— Оно йде. А собака як-то за нею біжить. Чо-с це він за нею біжить — хіба це її собака?
— То хіба в Бери є собака — я в них чогось собаки на бачив...
— Еге. Прив'язана є, вони її ніколи не випускають. Ти як був, то вони буду затуляють. Та й ти не знаєш.
— Хай собі йде берегом — чо тобі Вера треба?
Ганя одійшла трохи від городу, їй наче відлягло на душі, — це вже б вона йшла порать.
— Я хіба шо кажу за Веру? Кажу, шо бачила, шо йшла десь.
— Хай собі Вера йде. А ти бачила та й мовчи. — Петро подивився в берег — але не за Верою, так собі на дерева, там їхня посадка була. Дідова саджалка Андрейова...
— Якби це межею йшла, то я б бачила, шо це Вера. А то чогось з того боку — чи це так до річки хтіла вийти...
— Пішла на місто та біля річки йде. А кудою ж? Селом буде йти?
— Як це вже втануло, то чого це тим берегом пертися, мона й селом.
— То це втануло, а гразі скільки, ти бачила?
— То взуй, може, чоботи, Петька, як ти бачив. Я думала, шо ти підеш гулицею, та й нічого.
— Буду бачить. Я сам би шо, пішов? Але як тудою йдуть — тра провірити.
— Йди-но перевзуйся, Петька. Диви, я ж не знала, шо це таке буде, — боже...
— То шо вже, таке мокре? Чи ти хоч, щоб я галоші взув.
— Ти так хоч вернуться; це ж десь на горі тра шукать. Йди так, Петька. Будеш дивиться, де сухо біля тину...
— Чогось цею ночую так бахкало, — сказав Петро. — Я у вікно дивився.
— Шо ти ночую побачиш? Десь толь зірвало, може, та й так бахкало. Ти на толь дивився?
— Я осьо дивлюся, але тут не позривано. Тільки чось не застібається...
— То хай буде, Петька. Я ще за трісками буду йти, то позастібаю. З цим брезентом твоїм, повидумує...
— Туто на вулиці набереш, та й буде. Шо, тобі так багацько треба.
— Шо я з ними буду мокрими робить. Ну да. Якісь попридумував петлі...
— То я попридумував — шо, хіба тобі?
— А єй-бо, диви, як-то вітер всередині гуляє, чи чого це воно так бахкає, Петька?
— Я там знаю. Вітер десь піддуває та й ляпає. Приїду та й заб'ю цьваха.
— Може, вночі собака залазила та й продерла, ти не дивився, Петька?
— Шо я там побачу? Це треба дрова відгрібати. Ти туди полізеш сама? Вернуся оно та й подивлюся. Може, воно нору де прорило та й лазить. Дрова посунуті трохи — хто там лазить, я знаю?
— У вугіль же воно не полізе, правда? Де дрова тонші, там улізе; нє, Петька?
— Ти ж казала, шо собака десь бігла городом, — чужа чи чия вона. Ти не бачила, кудою вона бігла?
— То бачила. Городом бабиним бігла, а шо, я її питаться буду?
— Буде Вера йти, то спитайся, може, Вера знає. Чогось вона за нею побігла...
— Я спитаюся в Вери — хіба я знаю, коли вона буде йти. Вона рано заходила, але нічого не казала.
— Шо вона тобі скаже? Як ти нічого її не спиталася. Та й вона пішла собі.
— Вона на містечко десь думала йти —вона мені казала.
— Будем разом на Житомир їхать — от...
— Чо вона в Житомир поїде, як у неї гості. Вона б їхала першим автобусом.
— То це хлопці приїхали — Павло чи другий, старший?
— Вера казала, що обоє хлопців приїхали. Каже, може, зайдуть покликати, то побачите, які поробилися.
— А, то це вона десь пішла кликати. Але кого це вона там знає, шо аж берегом буде йти... Вона там ні до кого не ходить.
— Чо, може, Тамару покличе. Вони ж трохи знаються.
— Вона піде за Тамарою, берегом буде йти, а там на містечко й назад буде у вуличку вертаться... Розказуй.