Зодчий-Без-Очей

Страница 3 из 3

Аренев Владимир

— Угоду виконано. Тепер твоя черга.

Я регочу йому в обличчя:

— Тепер...

Закінчити не встигаю — із вулиці долинає гамір, потім у внутрішній дворик вривається сторожа, позаду неї плентається мій садівник із перекошеним від переляку, але рішучим обличчям. Певно, не повірив моїм словам і доніс-таки...

"Добре, що саме зараз прибігли, а не раніше", — думаю, дивлячись, як вони заламують руки вогнепоклонникам.

Потім сторожа...

* * *

...мене, — шепоче жриця. — Прости!

У її руках — щипці, якими вона невміло втримує розпеченого прута, на кінці його — кругла печатка Правителя. Здається, щипці заважкі, їй не під силу підняти їх — не кажучи вже про...

Але вона втримує, а я тільки вдячний, краще вона, ніж кат. Це та єдина поблажка, якою я вшанований Правителем.

Дивлюся на неї, силкуюся запам’ятати кожну рису її обличчя. Вона наче здогадується:

— Не треба. Так буде легше. Заплющ очі.

Хитаю неслухняною головою — біль витанцьовує на кістках, дзеленчить ланцюгами, на яких мене підвішено, гострими пазурами шматує груди. Але я... я хочу бачити.

Наостанок.

Вона закушує нижню губу і підносить прута до мого обличчя. Кругла печатка Правителя наближається до правого ока, і я скрикую, але не від болю — просто я раптом збагнув, на що схожа печатка!

"Даруй же, Боже, мідний гріш!.. Чи ж Ти почув?.."

І ще раз, до лівої очниці, підносить...

* * *

...у неволю, спершу до вогнепоклонників, потім до кочівників. Так звелів Правитель, вирішивши, що смерть буде недостатньо тяжкою карою за мій злочин.

Я не ремствував.

І не ремствую посьогодні.

Мої господарі поводяться зі мною суворо, але годують і поять, і дозволяють спати на свята до самісінького сходу сонця. В оазі краще, ніж у місті вогнепоклонників чи у каравані — та я і застарий для безперервних мандрівок пісками, господарі зрозуміли це і вирішили залишити тут. Вони вважають мене божевільним, а отже, наближеним до богів, звільненим небожителями від земних умовностей. На це я тільки всміхаюся (божевільною, ясна річ, усмішкою) і пригадую про Мисливця і Божий Гріш. Ті двоє Грошей, що прикладені до моїх очниць, печуть мене посьогодні — але я тримаю їх, міцно притискаю неіснуючими повіками до неіснуючих очних яблук, — і всміхаюся.

— Доброго ранку! — шерхотінню пальмового листя.

— Доброго ранку! — гекончаті, що пищить на стіні.

— Доброго ранку! — дітлашні, яка кидає в мене верблюжими кізяками й шматочками кори. — Доброго ранку!

— Доброго ранку, порожня людино, — говорить мені Безтурботний Дядечко. Він частенько навідується до мене тепер, коли я оселився в оазі, а раніше заходив час від часу. Ми розмовляємо з ним — кожен про своє — і подовгу слухаємо один одного.

— Тепер я справді сліпий, — кажу я йому.

Він сміється:

— Тепер ти прозрів, порожня людино. Ти прозрів... от тільки досі залишаєшся порожнім.

— Але чому ти мене так називаєш?

— Е-е-е!.. — тягне він наче тутешні старці-мудреці. — Е-е-е!.. Сам знаєш — то й поясни мені, — і він опускає мені на плече свій погляд — дружній, хитрий, усезнаючий.

Відповідаю і сам дивуюся, звідки беруться слова:

— Людина, що присвятила себе одній-єдиній справі — якою б великою та справа не була, — котра розучилася радіти життю, забула про дім, рідних, кохання, принесла у жертву задля Мети долю, що дарували їй боги, — дійсно, вона стає великою, але...

— І ти велика людина, Зодчий! — регоче він. — Ой, велика!

— ...але вона, — продовжую, відмахнувшись від Дядечкових слів, наче від набридливої мухи, — стає порожньою: відбери у неї Мету, а краще дозволь їй утілитися — і що ж тоді?

— От що! — відповідає Дядечко, ляскаючи по піску долонею. Згрібає жменю і дозволяє піщинкам сипатися цівочками між пальців. — От що, Зодчий. Але ти починаєш дорослішати, — каже він Ті голосом. — Тож дорослішай!

І Дядечко йде геть, а я підводжуся, аби наздогнати його і запитати "як?!" — однак наштовхуюся на щось і падаю.

— Гей, обережніше! — ображено тріпоче крильми дитячий голос. — Ти ж усю башту розваляв!

— Розваляв, — зізнаюся, сідаючи поряд із ним. Намацую руками уламки: глиняні черепки, каміння, шматочки дерева. — Давно ти її будуєш?

Недовірлива тиша: все-таки мене вважають божевільним, а божевільні не повинні ставити розумних питань.

— Давно, — зізнається нарешті хлопча. — Із самісінького ранку.

— Яка вона, твоя башта?

— Розтрощена!.. Через тебе! Недаремно тебе звуть Зодчий-Без-Очей.

Усміхаюся.

— Але ти будуєш її не вперше, я помітив. ...І не востаннє. Тож яка вона?

— Як пісня, — дуже серйозно, по-дорослому, заявляє він. — Я не можу тобі пояснити. А ти... ти дійсно колись був тим самим Зодчим?

— Був. Тим самим.

— А... якою була твоя Башта?

— Наче пісня, — відповідаю я. І тихесенько наспівую нашу з Дядечком:

— ...Даруй же, Боже, мідний гріш

З усіх щедрот.

Даруй же, Боже, мідний гріш!..

Чи ж Ти почув?..

Мені гаразд з моїм грошем,

З Твоїм грошем,

Йти до святих в пресвітлий рай,

У пекла чудь.

За всі звитяги і гріхи

Я заплачу.

— Гарно як, — шепоче хлопча вічність по тому. — А чому ти тоді її?.. Ні, не відповідай. Слухай, а ти розкажеш, як ти зміг її збудувати... такою?

— Ти дійсно цього хочеш?

— Дуже!

— Тоді приходь увечері і прихопи з собою глиняні таблички.

— Я не вмію писати.

— Тобі доведеться навчитися цьому — і ще багато чому.

— Я згоден!

"Це добре, — думаю я, слухаючи, як він мчить додому, забувши про зруйновану мною башту з трісок та камінців. — Це добре. Я навчу тебе, хлопчику, як збудувати твою мрію, як зробити її живою, справжньою. Але я прагнутиму домогтися і значно більшого — я навчу тебе, синку, як при цьому..."

* * *

"Знайдені таблички, без сумніву, є черговою фальсифікацією і жодної наукової цінності не мають".

(Із висновку експертів)