— Угоду виконано. Тепер твоя черга.
Я регочу йому в обличчя:
— Тепер...
Закінчити не встигаю — із вулиці долинає гамір, потім у внутрішній дворик вривається сторожа, позаду неї плентається мій садівник із перекошеним від переляку, але рішучим обличчям. Певно, не повірив моїм словам і доніс-таки...
"Добре, що саме зараз прибігли, а не раніше", — думаю, дивлячись, як вони заламують руки вогнепоклонникам.
Потім сторожа...
* * *
...мене, — шепоче жриця. — Прости!
У її руках — щипці, якими вона невміло втримує розпеченого прута, на кінці його — кругла печатка Правителя. Здається, щипці заважкі, їй не під силу підняти їх — не кажучи вже про...
Але вона втримує, а я тільки вдячний, краще вона, ніж кат. Це та єдина поблажка, якою я вшанований Правителем.
Дивлюся на неї, силкуюся запам’ятати кожну рису її обличчя. Вона наче здогадується:
— Не треба. Так буде легше. Заплющ очі.
Хитаю неслухняною головою — біль витанцьовує на кістках, дзеленчить ланцюгами, на яких мене підвішено, гострими пазурами шматує груди. Але я... я хочу бачити.
Наостанок.
Вона закушує нижню губу і підносить прута до мого обличчя. Кругла печатка Правителя наближається до правого ока, і я скрикую, але не від болю — просто я раптом збагнув, на що схожа печатка!
"Даруй же, Боже, мідний гріш!.. Чи ж Ти почув?.."
І ще раз, до лівої очниці, підносить...
* * *
...у неволю, спершу до вогнепоклонників, потім до кочівників. Так звелів Правитель, вирішивши, що смерть буде недостатньо тяжкою карою за мій злочин.
Я не ремствував.
І не ремствую посьогодні.
Мої господарі поводяться зі мною суворо, але годують і поять, і дозволяють спати на свята до самісінького сходу сонця. В оазі краще, ніж у місті вогнепоклонників чи у каравані — та я і застарий для безперервних мандрівок пісками, господарі зрозуміли це і вирішили залишити тут. Вони вважають мене божевільним, а отже, наближеним до богів, звільненим небожителями від земних умовностей. На це я тільки всміхаюся (божевільною, ясна річ, усмішкою) і пригадую про Мисливця і Божий Гріш. Ті двоє Грошей, що прикладені до моїх очниць, печуть мене посьогодні — але я тримаю їх, міцно притискаю неіснуючими повіками до неіснуючих очних яблук, — і всміхаюся.
— Доброго ранку! — шерхотінню пальмового листя.
— Доброго ранку! — гекончаті, що пищить на стіні.
— Доброго ранку! — дітлашні, яка кидає в мене верблюжими кізяками й шматочками кори. — Доброго ранку!
— Доброго ранку, порожня людино, — говорить мені Безтурботний Дядечко. Він частенько навідується до мене тепер, коли я оселився в оазі, а раніше заходив час від часу. Ми розмовляємо з ним — кожен про своє — і подовгу слухаємо один одного.
— Тепер я справді сліпий, — кажу я йому.
Він сміється:
— Тепер ти прозрів, порожня людино. Ти прозрів... от тільки досі залишаєшся порожнім.
— Але чому ти мене так називаєш?
— Е-е-е!.. — тягне він наче тутешні старці-мудреці. — Е-е-е!.. Сам знаєш — то й поясни мені, — і він опускає мені на плече свій погляд — дружній, хитрий, усезнаючий.
Відповідаю і сам дивуюся, звідки беруться слова:
— Людина, що присвятила себе одній-єдиній справі — якою б великою та справа не була, — котра розучилася радіти життю, забула про дім, рідних, кохання, принесла у жертву задля Мети долю, що дарували їй боги, — дійсно, вона стає великою, але...
— І ти велика людина, Зодчий! — регоче він. — Ой, велика!
— ...але вона, — продовжую, відмахнувшись від Дядечкових слів, наче від набридливої мухи, — стає порожньою: відбери у неї Мету, а краще дозволь їй утілитися — і що ж тоді?
— От що! — відповідає Дядечко, ляскаючи по піску долонею. Згрібає жменю і дозволяє піщинкам сипатися цівочками між пальців. — От що, Зодчий. Але ти починаєш дорослішати, — каже він Ті голосом. — Тож дорослішай!
І Дядечко йде геть, а я підводжуся, аби наздогнати його і запитати "як?!" — однак наштовхуюся на щось і падаю.
— Гей, обережніше! — ображено тріпоче крильми дитячий голос. — Ти ж усю башту розваляв!
— Розваляв, — зізнаюся, сідаючи поряд із ним. Намацую руками уламки: глиняні черепки, каміння, шматочки дерева. — Давно ти її будуєш?
Недовірлива тиша: все-таки мене вважають божевільним, а божевільні не повинні ставити розумних питань.
— Давно, — зізнається нарешті хлопча. — Із самісінького ранку.
— Яка вона, твоя башта?
— Розтрощена!.. Через тебе! Недаремно тебе звуть Зодчий-Без-Очей.
Усміхаюся.
— Але ти будуєш її не вперше, я помітив. ...І не востаннє. Тож яка вона?
— Як пісня, — дуже серйозно, по-дорослому, заявляє він. — Я не можу тобі пояснити. А ти... ти дійсно колись був тим самим Зодчим?
— Був. Тим самим.
— А... якою була твоя Башта?
— Наче пісня, — відповідаю я. І тихесенько наспівую нашу з Дядечком:
— ...Даруй же, Боже, мідний гріш
З усіх щедрот.
Даруй же, Боже, мідний гріш!..
Чи ж Ти почув?..
Мені гаразд з моїм грошем,
З Твоїм грошем,
Йти до святих в пресвітлий рай,
У пекла чудь.
За всі звитяги і гріхи
Я заплачу.
— Гарно як, — шепоче хлопча вічність по тому. — А чому ти тоді її?.. Ні, не відповідай. Слухай, а ти розкажеш, як ти зміг її збудувати... такою?
— Ти дійсно цього хочеш?
— Дуже!
— Тоді приходь увечері і прихопи з собою глиняні таблички.
— Я не вмію писати.
— Тобі доведеться навчитися цьому — і ще багато чому.
— Я згоден!
"Це добре, — думаю я, слухаючи, як він мчить додому, забувши про зруйновану мною башту з трісок та камінців. — Це добре. Я навчу тебе, хлопчику, як збудувати твою мрію, як зробити її живою, справжньою. Але я прагнутиму домогтися і значно більшого — я навчу тебе, синку, як при цьому..."
* * *
"Знайдені таблички, без сумніву, є черговою фальсифікацією і жодної наукової цінності не мають".
(Із висновку експертів)