— Принесіть мені заливне м'ясо, так... І котлети з баранини...
Тут був гарний інтер'єр. Може, дещо манірний — цей невеличкий зальчик був розфарбований під старовину, але таки зщ тишний.
Може, випити скляночку джину? Зрештою, зараз їй можна робити все, що заманеться. Через годину, через дві години, у кожному разі — ще й ніч не мине, як усьому настане кінець.
— Офіціант! Джину з тоніком...
їй зовсім не страшно, голова холодна і ясна. Єдине, чого їй зараз не вистачає — те, чого бракувало завжди: спілкування з кимось, кому можна було б довірити душу, свої думки, і хто, можливо, міг би захистити її від самої себе. Але, здавалось, такої людини просто взагалі не існує... Єдиний, хто її щиро любив,— це Боб. Вона його також любила. Але у нього було своє, зовсім інше життя, тож зустрічались вони переважно лиш за обіднім столом...
А як же Мартін? Вона знала його лиш один день. В обіймах цього хлопця їй було затишно. Та чи збереглося б це відчуття, якби знайомство тривало? А може, вона шукала чогось такого, чого взагалі немає на світі? Чи реально, щоб хтось міг присвятити їй усього себе, усе своє життя? Свого обранця хотіла б бачити надійним і щирим, певним у собі, життєрадісним, з яким ніколи не було б сумно.
Іронічно посміхнулася сама собі:
— Ну й далеко ж тебе занесло, дівчинко! За якусь годину перед смертю мрієш про те, чого ніколи не може бути...
Цікаво, де зараз Боб? Може, теж вечеряє у цю хвилину? Він завжди такий спокійний, урівноважений. Певно, стане добрим сім'янином, заведе славну дружину, слухняних діток... Що він зараз думає про неї? Брат завжди брав на себе роль її покровителя, ставився до неї так, ніби вона не просто його молодша сестра, а хвора на якусь серйозну хворобу. А може, це й справді так? Може, то у неї душа болить? Вона й раніше частенько думала про це... Саме в такі хвилини й просилася на прийом до доктора Віне. І той завжди був на диво терплячим. Може, здогадувався: в своїх муках вона не винна...
Повечеряла усмак, замовила ще склянку червоного вина. Байдуже глянула на сусідів: двоє чоловіків голосно сперечалися про якесь там нерухоме майно. Аж дивно: чого так галасувати через якусь мерзенну мізерію.
— Щось принести на десерт, мадемуазель?
— А що б ви порекомендували?
— Пиріг зі сливами. Раджу...
Пиріг справді смачний. Закурила. Від кави відмовилась.
Ну, ось. Знову на вулиці. Куди далі? Довкола снували лю* ди, їхали кудись машини... Поминуло ще дві години. Вже почали зачинятися деякі магазини. Зайшла в аптеку, попросила пачечку лез.
— Вам якої марки, мадемуазель?
— Та байдуже...
Хотілося зареготати — мабуть, аптекар подумав, нібито леза їй потрібні для того, щоб голитися під пахвами.
Зумисне марнувала час. Не хотілося, щоб хтось з перехожих здогадався, на що вона відважилась. Ця повільність, цей непоопіх не від боягузтва. Ні, вона не чіплялася за життя...
Навпаки, рішення покінчити з ним якнайшвидше давало якесь дивне, не знане досі відчуття полегкості. Після того уже ніщо не мучитиме...
Йшла неквапливо, роздивляючись вітрини зустрічних магазинів так, ніби бачила вперше. Ось дві жінки заклякли у перукарських кріслах, серйозні й незворушні. Згадала, що й сама вже давно не була в перукарні. А що, зайти? Чому б востаннє не причепуритися? Увійшла. Запитала дівчину-касирку:
— Чи довго доведеться чекати?
— Боюсь, вже не встигнете сьогодні. Скоро зачиняємо...
Ну що ж, обійдеться без зачіски. Не йти ж на розшуки іншої перукарні... Та й ноги гудуть: таки чимало находилася сьогодні.
Повернулася до готелю. Всміхнулася жінці, що сиділа за віконцем адміністратора. Малюка на підлозі вже не було, напевно, спить десь неподалік.
— Вам ключ?
— Прошу вас...
— Ви повечеряли?
— Ще й як...
— У Маріо, напевно?
— Не знаю, на вивіску не глянула. Це звідсіля метрів із сто...
— Значить, у Маріо. У нього справді дуже гарна кухня...
Говорили, аби не мовчати. Може, в глибині душі вони обоє
боялися самоти. Тієї самотності, від якої Оділії було так недобре в "Липках".
Зійшла до себе нагору, роззирнулася востаннє. Ну, ось і все. Не можна більше відступати. Рішуче повернула ключ у замку, штовхнула двері. Вікно у кімнаті було відчинене, мабуть, покоївка так залишила. Легкі штори надимались і тріпотіли від поривів леготу. Підійшла до вікна й зачинила його. Потім повільно роздяглася, пройшла у ванну і пустила воду з кранів. Довго роздивляла себе у дзеркалі. Несподівано відчула бажання пого^ ворити востаннє з ким-небудь. У цьому величезному місті близьким для неї був тільки Мартін, але він навіть не залишив їй свого телефону...
Коли ванна налилася по вінця, Оділія закрутила крани, повернулася в кімнату. У бюварі на столі біліли три аркуші паперу і три конверти з емблемою готелю. Попорпавшись у своїй сумочці, дістала кулькову ручку з погризеним кінчиком. Сіла за стіл, зовсім гола, схилилась над білим аркушиком, покутуючи зубами кінчик ручки, а потім почала писати:
"Мій друже Боб!
Тепер усе остаточно вирішено. Коли отримаєш цього листа, мене вже не буде. Сподіваюся, хтось із службовців готелц) здогадається наклеїти марку на конверт і вкинути цього листа у поштову скриньку. Я вже роздяглась і не маю сили одягатися знову, щоб вийти й купити марку. Не пам'ятаю, що писала тобі у своєму останньому листі того гарячкового дня від'їзду. Сьогодні ж я цілком спокійна, і мені здається, що це не страшно — померти. І я подарувала собі ще чотири дні не тому, що боялася, а просто захотіла мати невелику відстрочку. Час поминув дуже швидко, і я не жалкую, що так вчинила. Багато над чим розмірковувала в ці дні. Здається мені, чимало зрозуміла. Тепер іншими очима дивлюся на світ. Очевидно, в моїй —постійній невдоволеності життям винна не тільки гнітюча атмосфера нашого дому. Звичайно, атмосфера та справді дуже гнітюча, але навряд чи могли б щось змінити наші батьки. Я знаю, що в багатьох інших сім'ях ще гірше, ніж у нас, хоча, можливо, там почувають себе щасливими. І доказ цьому — хоч би те, що у тебе все складається гаразд. Знаєш, я тобі часто заздрю, твоїй силі характеру. Завжди трохи боялася твого погляду, боялася прочитати в ньому іронію або жалість до мене. Тепер розумію, що даремно. І до батька у мене ставлення вже інше. Так, батько живе сірим життям, але таке життя і в багатьох інших, навіть якщо вони постійно на людях, десь у своїх офісах... І на маму, запеклу бриджистку, дивлюсь вже іншими очима... У всій цій зловісній історії є лиш один справжній винуватець — я сама... І раніше, бувало, подумувалось про це, але щоразу знаходила собі якесь виправдання... Бобе, коли мене не стане, роздай усі мої речі — і гітару, і лижі, і ковзани... Мені не хотілося б, щоб удома щось нагадувало про мене: навіщо ці траурні сувеніри? На щастя, у домі майже немає моїх фотографій: я ніколи не любила фотографуватися...