Зникнення Оділії

Страница 2 из 22

Жорж Сименон

Мабуть, тобі ясно, що я залишила наш дім назавжди. Це не втеча, не вибрик. Давно думала поїхати назавжди. Прощаюсь не тільки з домом, а з нестерпним для мене життям.

Я людина зайва. Моє зникнення ніхто не оплакуватиме. Ніхто за мною не спохопиться, окрім тебе. Але у тебе свої інтереси, улюблене заняття. Це твоє щастя. Мене ж ніщо не цікавить. Моє життя — як застояна вода, як літепло, в якому полощуть посуд... Скандалу не буде, як не буде і виносу тіла. Я зроблю так, щоб мене не знайшли, принаймні так, щоб мене не розпізнали. А людям можна сказати, що я поїхала, не залишивши адреси.

Упродовж багатьох тижнів чи навіть місяців я перебирала подумки безліч різних варіантів, і чимало з них здавалися мені прийнятними, та остаточно не обрала жодного з них. Тож залишаю собі два чи три дні на роздуми.

Батько, можливо, трохи поплаче і заспокоїться,— він уже звик жити тільки своїми егоїстичними інтересами. Що ж до мами, то вона, напевно, лиш зітхне: "Ну, подумати лишень, чого їй бракувало, цій дитині? Я завжди підозрювала, що вона психо-вана!"

Я не раз збиралася поговорити з тобою одверто, так, як роблю це зараз у своєму листі, але передумувала в останній момент, боялася здатися тобі смішною.

Це зі мною віддавна, Бобе. Ще маленькою дівчинкою я почувала себе незатишно у нашому домі і тільки з книжок дізнавалася, що десь є справжні, щасливі сім'ї.

Я була полишена сама на себе. І ховалася десь у садку або в нашій похмурій вітальні, куди хтось заходив хіба що для того, аби подивитися телевізор. Одного разу, десь наприкінці місяця, мама мене запитала:

— Сходимо в місто, Оділіє?

Я ненавиділа ці виходи, коли потрібно було триматись за мамину руку, почуваючи себе як на прив'язі. Мама зустрічала знайомих жінок, вони починали розмовляти, стоячи посеред тротуару, а мене тим часом з усіх боків штовхали перехожі. Вона відмовлялася мені купити пачечку морозива, бо посеред вулиці, бач, не їдять. Я повинна бути дуже охайною, дуже чистенькою, дуже розумною...

Не знаю, як ти умудрявся залишатися спокійним. Напевне, це тому, що хлопець.

А наші мовчазні обіди! Коли тільки зрідка хтось кине якусь фразу, котра так і залишиться без відповіді...

Ти хороша людина, Бобе. Я впевнена, що ти мене зрозумієш і простиш. Це тільки здається, що я звинувачую інших і звалюю на них усю відповідальність за мій вчинок. Це не так. Добре розумію, що мій справжній ворог — я сама. Мені почувається незатишно у житті. Я повинна була б жити якось інакше, але не знаю, як саме. Бачиш, у свої вісімнадцять з лишком років я ще нічого не знаю. І якщо я засиджувалася вечорами перед телевізором або за книжкою, то це від страху опинитися наодинці зі своїми думками. Я багато роздумувала про своє життя, але не зуміла якось переінакшити його. У мене були подруги в колежі. Відверто кажучи, я їх не любила, і через дуже короткий час вони у мене викликали роздратування. "Тобі варто було б запросити в гості когось із подруг",— казала мені мама. Запросити? Але для чого? У них зовсім інші інтереси, ніж у мене, ї балачка їхня, і безпричинний сміх мені видавалися безглуздими.

Я вже втомилася писати, але дуже хотілося б усе тобі по-' яснити. Здається, лиш одна на світі людина* не думає, що я — вітрогонка чи намахана. Це Матільда. Вона якось сказала, що я ніколи не мала дитинства, завжди поводилася, як доросла, і нічого так не любила, як залишатися на самоті. Мене знаходили то десь у садку на гілці дерева, то у погрібку. "Що ти тут робиш?" — запитували мене. Я лиш відмовчувалась. Бо що могла відповісти?

Щоправда, інколи захоплювалась якоюсь однокласницею, за^ прошувала її до себе додому, однак вже через кілька тижнів я не могла її більше терпіти. А коли я ходила в гості сама, наприклад, на іменини, то почувалася дуже незатишно в чиїхось апартаментах, де ставились до нас байдуже і де мати іменинника, намагаючись нас розважити, запитувала:

— Про що думаєш, Оділіє?

— Ні про що, мадам...

Я була чемною. Мене навчили бути чемною. "Добрий день, мосьє". "Добрий день, мадам". "Спасибі, мосьє..." Щоразу я повинна була промовляти те "спасибі" так, ніби роблю це один-однісінький раз у житті!

Здається, пора закінчувати цього листа. Ти, напевно, вже вгадав, що поїхала я у Париж. Якщо вже зникати, то найкраще в цьому місті. Жаліти мене не треба. Наважившись на цей крок, я перестала бути нещасливою. Доведеться пережити неприємний момент, але це не довше, ніж вирвати зуба... А після цього стану вільною. Вільною від самої себе, яка сама ж себе і мучить, можливо, безпричинно...

Ти ще не стомився це читати? Здається, пишу тобі так, ніби я — пуп Землі. Ти не вважаєш мене гордячкою? Або чи не здавалась я тобі гордячкою раніше? Втім, що за дурниці — ставити запитання, на які вже ніколи не почую відповідь...

Отже, мій любий Бобе, не думаймо більше про це, рішення ж прийнято. Для мене було б тортурою продовжувати таке життя...

Однак чому я ніяк не можу закінчити свого листа? Мені здається, що не сказала чогось головного. Коли сідала за листа, думала, що написати його буде легко... Не знаю, чи зрозумієш мене, і вже й не знатиму цього. Лиета мого порви, не показуй ні татові, ні мамі.

Зараз я багато думаю про тебе, Бобе, згадую твою добру і світлу усмішку. Ти людина врівноважена, добре знаєш, чого хочеш у житті. У тебе буде хороша сім'я — дружина, діти...

Але не варто тобі залишатись у "Липках". Мені здається, що її затхле повітря дісталося нам від предків. Міцно цілую тебе в обидві щоки, мій друже Бобе. Щасти тобі!

Твоя нерозумна сестричка Оділія>.

Якийсь час він сидів нерухомо з аркушиками в £>у£У. Пбчув-ши кроки на сходах, сунув їх у кишеню.

— Обід уже на столі, Бобе!

Вона не величала його "мосьє", так само, як не зверталася <цо Оділії "мадемуазель". Адже вона, власне, виховала їх, і вони також змалечку тикали Матільді.

— А батько вже спустився?

— Так, він уже за столом. І мати також.,,

Він цмокнув їх у чоло, зігнувшись мало не вдвоє, довготелесий, худющий.

— А де ж твоя сестра?

— її немає у себе...

— Вона не сказала, куди пішла?

Мати, жагуча брюнетка, була одягнена у халат голубого шовку. Збираючись приступити до сніданку, вона допалювала сигарету. Вона палила безперестанно, з ранку й до вечора, і під кінець дня пальці її вже тремтіли.