— А ваша сестра?
— І сестра навчалась у Швейцарії. Та ось уже чотири дні.., Ні, здається, три... Я в такому стані був ці дні, що вже й з ліку збився.
— Але ж ваша справа нас не стосується. Навіть якби ви жили десь у французькій провінції, то й тоді довелося б звернутися до місцевої поліції, а вже вона могла б звернутися до нас. У вас є докази того, що вона справді приїхала до Парижа?
— Так, я натрапив на її слід в одному з нічних барів Латинського кварталу. Хазяїн упізнав її на фото. Він навіть розпо^ вів, у чому вона була, й дуже точно описав її одяг: темно-коричневі штани, жовтий светр і куртка така сама як у мене.
— А може, ваша сестра любісінько гостює у когось із своїх паризьких приятелів?
— Я зустрічався з усіма, до кого вона могла б тут зайти.
— У неї могли з'явитися й нові друзі, яких ви не знаєте.
— Мені навіть пощастило бачитись з одним. Гітарист з нічного підвальчика на Сен-Жермен... Познайомилась з ним, коли була у Парижі минулого разу.
— То вона й раніше сюди приїжджала?
— Так. Але то було з дозволу батьків.
Боб витяг з кишені фотокартку, Комісар безцеремонно вту-. пився у знімок.
— А що ви скажете про вдачу своєї сестри?
— Досить неврівноважена. Покинула колеж, не довчившись останній рік. Потім кілька разів пробувала знайти собі якесь заняття, але щоразу його полишала...
— У неї були якісь серйозні стосунки з чоловіками?
— Так. Це в неї почалося ще з п'ятнадцяти років...
— Батьки знали?
— Ні, вона лиш мені довірялася.
— У Лозанні в неї є друзі?
— Коли сестра ще навчалась у колежі, я їх знав. Потім, після колежу, стала зовсім незалежною.-Частенько виходила з дому увечері, а поверталася пізно вночі.
— І батьки з цим мирилися?
— її нічим не можна було зупинити. Якщо вже задумає щось — обов'язково зробить...
Комісар жував сигару, не приховуючи свого подиву.
— Чим займається ваш батько?
— Пише історичні романи. Можливо, вони траплялися вам на очі: його книжки виходять тут, у Парижі, і мають чималий успіх. Він підписується справжнім ім'ям — Альбер Пуанте...
— Якщо я правильно розумію, батько не дуже опікується ні вами, ні вашою сестрою. А що ж мати?
— У неї свої інтереси...
— Таким чином, ваша сестра користується повною свободою. А чому вона вирішила податися до Парижа?
— Бачите, на її думку — тільки й світу, що Париж... Навіть не Париж... Точніше сказати б, Сен-Жермен-де-Пре, який вона обожнювала...
І зараз же злякано похопився й поправився*:
— ...який вона обожнює...
— Не знаю, чим допоможемо вам. Навіть якщо ми і розшукаємо вашу сестру, то хіба ж змусиш її повернутися до батьків, якщо ті не годні втримати її вдома?
— Ось почитайте цього листа... Вона вкинула його у поштову скриньку перед тим, як сісти на поїзд, і я одержав його наступного дня.
Комісар прочитав листа дуже уважно.
— Розумію ваше занепокоєння,— сказав, повертаючи його Бобу.— Залишіть про всяк випадок сестрине фото. Я попрошу розмножити його і роздати нашим агентам.
— Ви гадаєте, ще не пізно?
— Ми зробимо все можливе, мосьє Пуанте. Але погодьтеся: ця історія — не простий горішок...
— Ваша правда... А чи не можна повернути мені знімок сьо-годні? Я теж продовжуватиму розшук.
— Зайдіть о п'ятій. Черговий вам поверне фото і навіть дасть дві-три копії...
Комісар підвівся з-за столу і своєю могутньою п'ятірнею потиснув хлопцеві руку.
Вранці наступного дня Боб снідав у маленькому ресторанчи-ку неподалік од свого готелю. Сидячи за столиком біля вікна, байдужим поглядом розглядав перехожих і думав про Оділію. Що зараз робить вона? Може, десь поблизу і так само снідає в якомусь непримітному ресторанчику? А може, ще у своєму номері, якщо вчора повернулась пізно, і так само, як любила робити це удома, гризе сандвіч, лежачи у ліжку? Якщо вона ще не здійснила свій страшний задум, якщо дала сама собі хоч кілька днів відстрочки, то, можливо, душевна криза вже позаду. І якщо то було якоюсь хвилинною слабкістю, чи не жалкує тепер, що написала йому листа?
Боб мучився тим, що йому ще майже нічого не вдалося зробити. Хоча таки натрапив на слід Оділії — це вже щось... Якби він заглянув у той нічний підвальчик на добу раніше, міг би зіткнутися з нею обличчя в обличчя. Зрештою, хіба під силу одній людині обійти всі ті бари та ресторани? В одному тільки Латинському кварталі їх сотні. І стільки ж готелів, де могла зупинитися сестра.
Боб уже був надумав опублікувати у газетах сестрине фото. Написав би короткий текст до нього... Хотів навіть порадитися з комісаром, коли заходив до нього вранці, але в останній мо-мент відмовився від цього задуму, побоюючись, що можуть бути і небажані наслідки.
Вийшовши з ресторану, упіймав таксі і поїхав до інституту судово-медичної експертизи.
— Як її прізвище? — перепитав чоловік у білому халаті, вислухавши Боба.
— Оділія Пуанте... Але вона могла бути без документів.
— Саме так найчастіше й трапляється... Скільки їй років?
— Вісімнадцять. Струнка блондинка високого зросту. Одяг* нена, певно, у коричневі штани...
— І коли ж вона зникла?
— Останнього разу її бачили позавчорашньої ночі у Латинському кварталі.
— Тоді її тут немає. За цей час до нас привозили три трупи, але серед них не було жодної дівчини чи молодої жінки... Залишіть мені вашу адресу про всяк випадок...
Після цих слів у Боба поповзли мурашки по тілу. Записав на аркушику своє прізвище і адресу готелю на вулиці Гей-Люссака.
— Ви сказали, сестра вас попередила про свій намір накласти на себе руки?
— Так, чотири чи п'ять днів тому...
— У такому випадку малоймовірно, щоб вона це здійснила. Коли насправді замислюють таке, то інших не попереджують.
Трохи згодом Боб купив у найближчому газетному кіоску план Парижа. На одній із сторінок був список лікарень. Усіх їх — близько п'ятдесяти, і чимало з них розташовані у Латинському кварталі або неподалік. Боб зайшов до першої-ліпшої. Немолода вже жінка у голубому халаті і чепчику такого ж кольору визирнула крізь віконце тісної, мов клітка, кімнатки:
— Якщо ви хочете когось відвідати, то он висить розпорядок дня, там написано, у які години це можна зробити.
— Я хотів би дізнатись, чи не потрапляла сюди моя сестра.