— А чи не могли вони підробити свідоцтво?
— Небезпечно, Ватсоне, дуже небезпечно. Не думаю, щоб вони на таке зважилися. Стривайте-но! Тут поряд має бути трунарня, адже ми щойно проминули ломбард. Зайдіть-но до них, Ватсоне! Ви своїм виглядом завжди вселяєте довіру. Спитайте, на який час призначено похорон у клієнта з площі Полтні.
Крамарка чесно й щиро відповіла мені, що похорон відбудеться завтра о восьмій ранку.
— Ось бачите, Ватсоне, ніяких таємниць, усе чисто! Їм якось пощастило влаштувати це законним чином, і тепер вони гадають, що їм нема чого боятися. Що ж, залишився один вихід — атакувати з фронту. Ви маєте зброю?
— Ось мій ціпок!
— Нічого, якось проб’ємось. Як сказав Шекспір, "і тричі той озброєний, хто правий"[62]. Ми просто не можемо чекати на поліцію, дотримуючись букви закону... Їдьте, будь ласка. Спробуймо щастя разом, Ватсоне, нам не первина.
Він гучно подзвонив у двері великого похмурого будинку посередині площі. Двері негайно відчинились, і на порозі темного передпокою з’явилася висока жіноча постать.
— Чого ви хочете? — різко спитала жінка, силкуючись розгледіти нас у темряві.
— Мені треба поговорити з доктором Шлесінґером, — мовив Холмс.
— Тут такого немає, — відповіла вона й хотіла вже зачинити двері, але Холмс притримав їх черевиком.
— Якщо так, то мені потрібен чоловік, що тут живе, хоч би як він себе називав, — твердо сказав він.
Жінка завагалась. Тоді знову відчинила двері.
— Гаразд, заходьте! — мовила вона. — Мій чоловік нікого не боїться.
Зачинивши за нами двері, жінка провела нас до вітальні, засвітила світло й пішла.
— Містер Пітерс зараз прийде, — сказала вона, виходячи.
Слова її миттю справдились: тільки-но ми окинули очима запилюжену вітальню з побитими міллю серветками на меблях, як двері відчинились, і до кімнати тихенько ступив високий, чисто виголений лисий чоловік. Його широке рум’яне обличчя з обвислими щоками сяяло надмірною лагідністю, до якої ніяк не пасували жорсткі, повні нещадної злоби вуста.
— Тут, мабуть, якась помилка, джентльмени, — надзвичайно солодко сказав він. — Гадаю, вам дали не ту адресу. Якщо ви пройдете трохи далі...
— Ми нікуди не підемо, в нас нема часу, — холодно відповів мій друг. — Адже ви Генрі Пітерс з Аделаїди, колишній доктор Шлесінґер з Бадена й Південної Америки. Я певен у цьому так само, як і в тому, що моє ім’я — Шерлок Холмс.
Пітере — тепер я зватиму його так — здригнувсь і втупивсь очима в свого грізного супротивника.
— Що ж, ваше ім’я мене не лякає, містере Холмсе, — сказав він спокійно. — Коли людина має чисте сумління, їй нема чого боятися. Чого вам треба в моєму домі?
— Я хочу дізнатися, що ви зробили з леді Френсіс Карфакс, яку привезли з собою з Бадена.
— Я буду радий, якщо ви самі мені скажете, де вона зараз, — так само спокійно відповів Пітерс. — Вона завинила мені десь із сотню фунтів, а розплатилася парою дешевих підвісок, на які в ломбарді й дивитись не схотіли. Вона заприятелювала зі мною та місіс Пітерс у Бадені, — я справді жив там під іншим ім’ям, — і не покидала нас аж до самого Лондона. Я сплатив її рахунок у готелі й купив їй квиток. А в Лондоні вона зникла, залишивши мені, як я вже казав вам, оті старомодні прикраси. Якщо ви знайдете її, містере Холмсе, я буду вам щиро вдячний.
— Я знайду її, — сказав Шерлок Холмс. — Шукатиму в цьому домі, поки не знайду.
— А де ваш ордер?
Холмс витяг з кишені револьвер.
— Доведеться вам поки що задовольнитись цим.
— Та ви справжнісінький грабіжник!
— Цілком згоден, — усміхнувшись, мовив Холмс. — Мій друг — теж відомий зарізяка. Ми з ним починаємо обшук у вашому домі.
Наш супротивник відчинив двері.
— Поклич-но поліцію, Енні! — вигукнув він.
По сходах зашурхотіла жіноча спідниця, вхідні двері рипнули й грюкнули.
— Часу обмаль, Ватсоне, — сказав Холмс. — Якщо ви заважатимете нам, Пітерсе, буде гірше. Де труна, яку до вас привезли?
— Навіщо вам труна? Вона зайнята. В ній тіло.
— Я мушу оглянути це тіло.
— Ніколи! Я не дозволю!
— То я вас і не питатиму. — Холмс рвучко відштовхнув Пітерса вбік і вийшов до передпокою. Просто перед нами були прочинені двері. Ми увійшли туди. То була їдальня. На столі, в світлі газових ріжків, стояла труна. Холмс підкрутив пальник і підняв віко. Глибоко на дні труни лежала маленька висохла постать. Яскраве світло впало на старече, змарніле обличчя. Ні хвороба, ні голод, ні найжорстокіші тортури не могли перетворити красуню леді Френсіс на цю немічну людську руїну. Холмсове обличчя відбило радісний подив.
— Дякувати Богові! — вигукнув він. — Це не вона!
— Так, цього разу ви прикро помилилися, містере Шерлоку Холмсе, — підхопив Пітере, що увійшов слідом за нами.
— Хто ця мертва жінка?
— Якщо це так вас цікавить, я розповім. Це стара нянька моєї дружини, на ім’я Роза Спендер; ми взяли її з Брикстонського притулку. Привезли її сюди, запросили доктора Горсома — він мешкає на Фірбенк-Віллас, 13, — не забудьте записати адресу, містере Холмсе! — й доглядали її, як порядні християни. Третього дня вона померла від старечого маразму, як сказано в свідоцтві, — але це лише думка лікаря, бо ви, звичайно ж, краще на цьому знаєтеся! Ми замовили її похорон у компанії Стімсона на Кенінґтон-Роуд, — похорон відбудеться завтра, о восьмій годині ранку. Чи можна тут до чогось причепитися, містере Холмсе? Доброго ви дурня вдали, еге ж! Я чимало дав би дещицю за фотографію вашого обличчя в момент, коли ви кинулися до труни й замість леді Френсіс Карфакс побачили в ній бідолашну дев’яносторічну бабусю!
Холмс, як і завжди, незворушно слухав кпини свого супротивника, лише кулаки його люто стиснулись.
— Я продовжую обшук, — сказав він.
— Подивимося! — скрикнув Пітерс, почувши жіночий голос і важкий тупіт на сходах. — Сюди, джентльмени! Ці люди силоміць вдерлися до мого дому, і я не можу випровадити їх. Допоможіть мені, будь ласка.
Сержант із констеблем зупинилися на порозі. Холмс дістав свою візитну картку.
— Ось моє ім’я та адреса. А це мій друг, доктор Ватсон.
— Та що ви, сер, ми ж чудово вас знаємо, — мовив сержант, — але без ордера вам тут залишатись не можна.
— Звичайно. Я розумію це.