Шерлок Холмс із великою увагою слухав цю дивну розповідь.
— Що ви вчинили? — спитав він.
— Я надіслав телеграму до Кембриджа, щоб дізнатися, чи не бачили його там. Щойно надійшла відповідь. Там його ніхто не бачив.
— Чи міг він учора повернутися до Кембриджа?
— Так, пізнім потягом — чверть на дванадцяту.
— Але він, як ви гадаєте, не поїхав цим потягом?
— Ні, на вокзалі його не бачили.
— Що ви зробили далі?
— Надіслав телеграму до лорда Маунт-Джеймса.
— Чому саме до лорда Маунт-Джеймса?
— Ґодфрі — сирота, а лорд Маунт-Джеймс — найближчий його родич, здається, дядько.
— Он як. Це проливає нове світло на справу. Адже лорд Маунт-Джеймс — один з найбагатших людей в Англії.
— Так, Ґодфрі про це розповідав.
— Більше ваш друг не має родичів?
— Ні. Ґодфрі — єдиний спадкоємець лорда Маунт-Джеймса, якому вже вісімдесят років, і до того ж він хворий на подагру. Кажуть, він міг би натирати більярдний кий своїми суглобами замість крейди. Він страшенний скнара, ніколи не давав Ґодфрі ні шилінґа, хоч пізніше вся спадщина так чи інакше перейде до нього.
— Чи відповів вам лорд Маунт-Джеймс?
— Ні.
— А навіщо було вашому другові їхати до лорда Маунт-Джеймса?
— Ну, вчора ввечері його щось непокоїло; якщо йшлося про гроші, то, напевно, по них він і поїхав до дядька, адже той має чималі статки. Проте мені здається, що це марна справа. Ґодфрі сам так гадав. Він ніколи не просив у старого допомоги.
— Гаразд, це ми невдовзі з’ясуємо. Якщо ваш друг справді поїхав до свого дядька, лорда Маунт-Джеймса, як ви тоді пояснили б появу того простака-бороданя о такій пізній годині, й чому це так схвилювало Ґодфрі?
Сиріл Овертон стис голову руками.
— Тут я нічого не можу сказати, — відповів він.
— Гаразд, у мене сьогодні вільний день і я радий буду взятися за вашу справу, — сказав Холмс. — А вам я порадив би поміркувати, як провести матч без цього молодого джентльмена. Таке несподіване зникнення, як ви самі сказали, має причину, й ця причина може затримати його невідомо на який час. А тепер ходімо до готелю: може, портьє пригадав щось нове, що проллє світло на цю пригоду.
Шерлок Холмс справді славився вмінням викликати довіру в найнесміливіших свідків, тож невдовзі в порожній кімнаті Ґодфрі Стонтона ми вже слухали розповідь портьє. Нічний відвідувач не був схожий ні на джентльмена, ні на простолюдина. Портьє сказав про нього: "ні те ні се". То був чоловік років п’ятдесяти, сивобородий, блідолиций, скромно одягнений. Здавалося, він був украй схвильований. Портьє помітив, як тремтіла рука того бороданя, коли він подавав Ґодфрі лист. Ґодфрі, прочитавши цей лист, сховав його в кишеню. Вийшовши з кімнати, Стонтон не подав руки бороданеві. Вони лише обмінялися кількома реченнями, з яких портьє розібрав тільки одне слово: "час". Потім обидва поспіхом вийшли з готелю. На годиннику тоді було рівно опів на одинадцяту.
— Дозвольте спитати, — мовив Холмс, сідаючи на Стонтонове ліжко. — Ви чергуєте і вдень, авжеж?
— Так, сер, я чергую до одинадцятої.
— А нічний портьє, сподіваюсь, не бачив нічого дивного?
— Ні, сер, хіба те, що кілька людей повернулися пізно з театру. Більше не приходив ніхто.
— Учора ви були на чергуванні цілий день?
— Так, сер.
— Чи надходила на ім’я містера Стонтона пошта?
— Так, сер, телеграма.
— Он як! Цікаво. О котрій годині?
— Близько шостої.
— Де містер Стонтон одержав її?
— Тут, у своїй кімнаті.
— Ви бачили, як він читав її?
— Так, сер, я чекав на відповідь.
— І що?
— Він написав відповідь, сер.
— Ви надіслали її?
— Ні, він сам.
— Але він написав її при вас?
— Так, сер. Я стояв біля дверей, а він сидів за столом, спиною до мене. Закінчивши писати, він сказав: "Ідіть собі, я надішлю це сам".
— Чим він писав?
— Пером, сер.
— Він узяв телеграфний бланк зі столу?
— Так, сер, верхній бланк.
Холмс підвівся. Взявши бланки, він підніс їх до вікна й уважно оглянув верхній.
— Шкода, що він не писав олівцем, — сказав мій друг, розчаровано жбурнувши бланки на стіл. — Адже ви, безперечно, не раз помічали, Ватсоне, що напис олівцем чітко проступає на наступному аркуші, — цей факт зруйнував чимало щасливих шлюбів. Але тут немає ніяких слідів. Виходить, він писав м’яким широким пером, і я не маю сумніву, що тут нам може зарадити прес-пап’є. Ось саме те, що нам треба.
Він зірвав аркуш вимочки, й ми побачили на ньому загадкові знаки.
Сиріл Овертон розхвилювався.
— Піднесіть це до дзеркала! — вигукнув він.
— Не треба, — відповів Холмс. — папір тонкий, тож ми побачимо напис на зворотному боці. Ось він.
Він перевернув вимочку, й ми прочитали:
"Допоможіть нам, заради Бога!".
— Це кінець телеграми, яку Ґодфрі Стонтон надіслав за кілька годин до того, як зник. Не вистачає принаймні шістьох слів, але й те, що є — "Допоможіть нам, заради Бога!" — свідчить, що юнак потрапив у страшну небезпеку, від якої хтось міг би його порятувати. "Нам" — зверніть увагу! Небезпека загрожувала ще одній особі. Хто ж це міг бути, як не блідолиций бородань, що сам був украй схвильований? Але що може бути спільного між Ґодфрі Стонтоном і цим бороданем? І хто отой третій, до якого було надіслано прохання про допомогу? Почнімо наші розшуки з цього.
— Тоді спершу нам слід довідатися, кому було надіслано телеграму, — запропонував я.
— Саме так, любий мій Ватсоне. Це спало на думку й мені. Але хіба ви не знаєте, що коли ми з’явимось на пошті й попросимо корінець телеграми, тамтешні службовці навряд чи допоможуть нам. У їхній праці стільки мороки з паперами! Проте якщо взятися до цього трохи лагідніше й мудріше, то можна сподіватися на краще. А тепер, містере Овертоне, я хотів би при вас оглянути папери, що лежать на столі.
Там була купа листів, рахунків та записників, які Холмс перегортав спритними тонкими пальцями й переглядав жвавими, пильними очима.
— Нічого немає, — врешті сказав він. — До речі, ваш молодий друг, здається, ніколи не скаржився на здоров’я?
— Ні, він був здоровісінький, як бичок.
— Ви колись бачили його хворим?
— Ніколи. Хіба якось ногу розбив, та ще один раз у нього колінна чашечка зсунулась, але ж то дрібниці.
— І все-таки, може, він не такий здоровий, як ви гадаєте. Мені здається, що він приховує якусь хворобу. З вашого дозволу, я візьму з собою дещо з паперів — вони можуть знадобитися нам у подальших розшуках.