– Куди ви їдете? – спитав поліцай.
Це я зрозумів і відповів, що їду до Анкари.
Поліцай знову виголосив прекрасну промову, яка, очевидно, мала означати, що в Анкарі, мовляв, ми з вами як слід поговоримо. Після цього всі пішли, але протягом всієї дороги аж до самої Анкари раз у раз підходили до мого купе пасажири й з огидливою цікавістю дивилися:
– Оце він? Так ось він той, що розбиває шибки на багдадській залізниці? Ці-ка-во!
Мене раптом пройняла одна жахлива думка. А скільки коштує отой джам? Я подивився. Грубе, дуже грубе скло, таких я не бачив у нас. А вгорі було зроблено прекрасний півмісяць з гарною зіркою. Мені здавалося, що той півмісяць з зіркою має коштувати дорожче за цілий джам.
Я перерахував свої гроші. Їх у мене залишалося вже не багато, а в майбутньому було кілька день перебування в Анкарі, та ще тижнів зо два у Стамбулі… А подарунки друзям? Прощай, Туреччино! Доведеться голому і обдертому зайцем їхати в трюмі.
Я виїздив Туреччину майже всіма залізницями, пам’ять на пейзажі у мене чудова, але який пейзаж між ст. Абрікей і Анкарою – не знаю. Чомусь отой пейзаж не зробив на мене найменшого вражіння і найменшого сліду не лишив у моїй пам’яті.
Коли поїзд остаточно спинився, поліцай суворо підійшов до мене і суворо сказав щось, очевидно, таке:
– Ну, ходімо, такий-сякий! Ось ви взнаєте, як джами розбивати!
Та привів він мене не до караколу, а до якогось добродія на вокзалі.
Вислухавши жахливу пригоду з розбитим джамом, добродій ввічливо запросив мене сісти й подібно до своїх попередників почав начитувати довгу мораль. Говорив він французькою.
– Мені нема часу, – перебив я його, – скажіть краще, скільки коштує отой джам.
Добродій зідхнув.
– Мушу вам зробити неприємність, – відповів він: – Це дуже дороге скло. Вам доведеться чимало заплатити. Воно коштує…
На столі з’явився великий реєстр, і добродій почав поволі водити пальцем по числах. Я бачив: 65, 69, 73…
В мене лишалося тільки 100 лір. На ці гроші я мав прожити ще більше двох тижнів, купити подарунки й забезпечити себе квитком на пароплаві… Прощайте, вражіння!.. Їхати мені зайцем.
Добродій раптом підвів голову і докінчив:
– Воно коштує… дві ліри п’ятдесят!
Тобто – два! Два карбованці!.. Я раптом згадав і Дурана-хамала, і багатія – директора банку, раптом пригадав все, що я чув про турецьку ощадливість, економність і розрахованість… Вийнявши п’ять лір, я сказав звичайною українською:
– Беріть п’ять і покажіть, де у вас ще один такий джам!
Але добродій не зрозумів української мови й повернув мені дві з половиною, ліри… А шкода!