Наступними днями він, як і звичайно, приходив до Люксембурзького саду; як і звичайно, він бачив там "батька з дочкою", але більше не звертав на них уваги. Маріус думав про цю дівчину, яка стала вродливою, не більше, ніж тоді, коли вона була негарна. Він часто проходив повз їхню лаву, але тільки за звичкою.
3. Вплив весни
Був теплий день. Люксембурзький сад стояв затоплений тінями й сонцем, небо здавалося таким чистим, ніби вранці його вимили янголи, у гіллі каштанів весело цвірінькали горобці. Маріус відкрив свою душу природі, він ні про що не думав, він просто жив і дихав, він проходив повз ту лаву, дівчина підвела очі, і їхні погляди зустрілися.
Що було в погляді юної дівчини? Маріус не зміг би цього пояснити. В ньому не було нічого — і було все. Наче раптово спалахнула блискавка.
Вона опустила очі, а він пішов собі далі.
Те, що побачив Маріус, не було наївним і простодушним поглядом дитини, а таємничою безоднею, яка відкрилася перед ним на мить і зразу закрилася.
Для кожної дівчини настає день, коли вона отак дивиться. Лихо тому, на кого впаде цей погляд! Він має чародійну властивість проникати в саму глибінь душі, де від його доторку розпускається таємнича квітка, що зветься коханням, — запашна і сповнена отрути.
Увечері, повернувшись додому, Маріус окинув поглядом своє вбрання і вперше подумав про те, як непристойно з його боку було гуляти в Люксембурзькому саду в "буденному" одязі, тобто в продавленому капелюсі, грубих візницьких чоботях, у чорних панталонах, що блищали на колінах, і в протертому на ліктях сурдуті.
Наступного дня Маріус дістав із шафи свій новий сурдут, нові панталони, новий капелюх і нові чоботи. Він убрався в цей обладунок, надів рукавички — незвична для нього розкіш — і пішов до Люксембурзького саду.
Дорогою він перестрів Курфейрака, але вдав, ніби не помітив його. Курфейрак, повернувшись додому, сказав приятелям:
— Я оце зустрів новий сюртук Маріуса із самим Маріусом усередині. Мабуть, він ішов здавати іспит. Вигляд у нього був ідіотський.
У Люксембурзькому саду Маріус обійшов навколо басейну і якийсь час дивився на лебедів, потім довго розглядав статую з потемнілою від плісняви головою і надбитим стегном. Ще раз обійшовши навколо басейну, він нарешті попрямував до "своєї алеї", повільно й начебто неохоче. Так ніби одна сила штовхала його туди, а інша — стримувала. Проте він не усвідомлював цього і думав, що поводиться, як завжди.
Звернувши в алею, він побачив на протилежному кінці пана Білого та його дочку. Вони сиділи на своїй лаві. Маріус застебнув сурдут на всі ґудзики, обсмикнув поли, щоб не було складок, помилувався лискучим ворсом своїх панталон і рушив просто на лаву. Він скидався на людину, яка йде в атаку і сподівається на перемогу. Тому я вжив вислів "він рушив на лаву", як хтось інший сказав би: "Ганнібал рушив на Рим".
А втім, його поведінка була чисто машинальною, і він, як і завжди, думав про щось своє. У вухах йому гучно дзвеніло. Наближаючись до лави, він іще раз обсмикнув сурдут і прикипів поглядом до дівчини. Йому здавалося, ніби навколо неї мерехтить голубе сяйво.
Та в міру того як Маріус підходив до лави, хода його сповільнювалася. Він сам не усвідомив, як раптом зупинився й повернув назад, хоч, звичайно, йому хотілося б пройти повз лаву. Адже здалеку дівчина навряд чи могла роздивитись, який він гарний у своєму новому костюмі.
Він дійшов до протилежного кінця алеї, повернув назад і цього разу виявив більше сміливості. Він був уже за три дерева від лави, коли відчув, що не може йти далі, й завагався. Йому здалося, ніби дівчина обернулась у його бік. Але відчайдушним зусиллям волі Маріус переборов себе й не зупинився. Через кілька секунд він пройшов повз лаву, випростаний і закляклий, почервонівши по самісінькі вуха, не наважуючись глянути ні праворуч, ні ліворуч і заклавши руку за вилогу сурдута, наче високий урядовець. У ту мить, коли він проходив під вогнем противника, серце в нього шалено закалатало. Як і вчора, вона була в шовковій сукні і в креповому капелюшку. Маріус почув незрівнянний голос — "її голос", звичайно. Вона спокійно розмовляла зі старим. Дівчина справді була невимовно гарна. Маріус відчував це, хоч намагався не дивитись на неї.
Він проминув лаву, дістався до кінця алеї й повернув назад, пройшовши ще раз повз дівчину. Цього разу він був дуже блідий. Уже далеко від лави він раптом уявив собі, що вона дивиться йому навздогін, і почав спотикатися.
Більше Маріус не намагався підійти близько до лави. Він зупинився посеред алеї й сів, хоч досі ніколи так не робив. Озираючись навкруг, він підсвідомо думав, що навряд чи особа, чиїм білим капелюшком і чорною сукнею він захоплювався, лишилася зовсім нечутлива до його лискучих панталон і нового сурдута.
Через чверть години Маріус підвівся, наче знову хотів попрямувати до лави, окутаної голубим сяйвом. Але залишився стояти на місці. Уперше йому спало на думку, що старий, який щодня сидів тут зі своєю дочкою, безперечно, уже звернув на нього увагу, і його нав’язливість може видатись йому дивною.
Кілька хвилин Маріус стояв з опущеною головою, малюючи на піску візерунки паличкою, яку десь підібрав.
Потім рвучко відвернувся від лави, на якій сиділи пан Білий із дочкою, і попростував додому.
Того дня Маріус забув пообідати. Згадав він про це тільки о восьмій вечора; йти на вулицю Сен-Жак було вже пізно, і він з’їв кусень хліба.
Перш ніж лягти спати, він почистив і акуратно склав свій новий одяг.
5. Тітка Бурчуха вражена
Другого дня тітка Бурчуха — так Курфейрак охрестив стару воротарку, головну мешканку й домоправительку халабуди Горбо, хоч насправді її звали пані Бюргон, але шибеник Курфейрак не шанував нікого, — отож тітка Бурчуха була геть приголомшена, побачивши, що Маріус знову вийшов у новому костюмі.
Він подався до Люксембурзького саду, але дійшов тільки до середини алеї і знову сів на ту саму лаву, що й учора, дивлячись іздалеку на білий капелюшок, чорну сукню та голубе сяйво. Він сидів не ворушачись і підвівся тільки тоді, як стали зачиняти браму Люксембурзького саду. Він не помітив, коли пішли із саду пан Білий із дочкою, й подумав, що, мабуть, вони скористалися хвірткою з боку Західної вулиці. Пізніше Маріус так і не міг сказати, де він того вечора обідав.