"Дівчисько" виявилося могилою.
8. Мармур проти граніту
Це сюди їздив Маріус, коли він уперше відлучився з Парижа. Це сюди він приїздив щоразу, як старий Жільнорман казав: "Бач, розважається ночами".
Лейтенант Теодюль геть розгубився, так несподівано зіткнувшись із могилою. До того ж смерть з’явилася перед ним у полковницьких еполетах, і він поштиво й дисципліновано відступив, залишивши Маріуса самого на цвинтарі. Не знаючи, що написати тітці, він вирішив узагалі нічого їй не писати. І відкриття Теодюля, певне, не призвело б до жодних наслідків, але сталось непередбачене.
Маріус повернувся до Парижа уранці третього дня і, стомлений після двох ночей, перебутих у диліжансі, захотів освіжитися купанням, тому швидко піднявся до себе, скинув дорожній редингот, зняв із шиї чорну стрічечку і вирушив у басейн.
Пан Жільнорман прокинувся рано, як і всі старі люди з чудовим здоров’ям. Він почув, що Маріус повернувся, і поспішив до його мансарди, щоб обняти онука, а заодно, може, й випитати, куди він їздив.
Але юнак спускається сходами вмить, а старий підіймається ними довго, отож коли Жільнорман увійшов до мансарди, Маріуса там уже не було.
На нерозібраній постелі лежали редингот і чорна стрічечка.
— Тим краще, — сказав Жільнорман.
І через кілька хвилин він уже заходив до вітальні, де сиділа його дочка, вишиваючи свої кабріолетні колеса.
У одній руці він тримав редингот, у другій — чорну стрічечку.
— Перемога! — вигукнув старий. — Зараз ми проникнемо в таємницю нашого хитруна! У мене портрет дівчини.
І справді, на стрічці висів футлярчик із чорної шагреневої шкіри, схожий на медальйон.
Старий узяв цей футлярчик і якийсь час роздивлявся його не відкриваючи, з виразом голодного бідолахи, що дивиться на розкішний обід, поданий не йому.
— Звичайно, тут портрет. Знаю я ці штучки! Його носять біля серця. Та, можливо, на цю дівку й дивитися страшно. У нинішньої молоді нікудишній смак!
— Ану, погляньмо, тату, — сказала стара панна.
Футлярчик відкривався, коли натиснути на пружинку.
Всередині вони не знайшли нічого, крім акуратно згорнутого папірця.
— Он воно що! — засміявся старий. — Любовна цидулка.
— Прочитаймо ж її! — сказала тітка, надіваючи окуляри.
Вони розгорнули папірець і прочитали таке: "Моєму синові. Імператор ушанував мене баронським титулом на полі битви під Ватерлоо. Реставрація не визнала за мною права на титул, який я оплатив кров’ю, і тому його носитиме мій син. Я певен, він буде гідний цієї честі".
Неможливо передати словами, що відчули батько й дочка. Їх наче обдало крижаним подихом смерті. Вони не обмінялися й словом. Пан Жільнорман тільки прошепотів, мовби сам до себе:
— Це почерк рубаки.
Тітка оглянула папірець, покрутила його в руках і поклала назад у футляр.
У ту саму мить із кишені редингота випав якийсь пакетик, загорнутий у синій папір. Панна Жільнорман підібрала його й розгорнула. Це були візитні картки Маріуса. Вона подала одну батькові, і той прочитав: Барон Маріус Понмерсі.
Старий подзвонив у дзвіночок. З’явилася Ніколетта. Жільнорман узяв стрічечку, футлярчик і редингот, кинув усе це на підлогу посеред вітальні й сказав:
— Віднесіть цей мотлох.
Добра година минула в глибокій мовчанці. Старий батько і стара діва сиділи, відвернувшись одне від одного, але думали про одне й те саме. Нарешті тітка Жільнорман подала голос:
— Чудово — нічого не скажеш!
За кілька хвилин з’явився Маріус. Ще й не переступивши поріг вітальні, він помітив, що дід тримає в руці одну з його візитних карток. Побачивши онука, він глузливо вигукнув:
— Отже, ти барон! Ну, вітаю. Тільки поясни, що це означає!
Маріус зашарівся й відповів:
— Це означає, що я син свого батька.
Старий перестав сміятися і суворим тоном сказав:
— Твій батько — я!
— Мій батько, — мовив Маріус, не підводячи погляду, — був чоловіком скромним і мужнім. Він славно служив Республіці й Франції, він власноручно творив історію, він чверть століття жив на бівуаках, удень під картеччю й кулями, вночі — під снігом і дощем, він здобув у битвах два ворожі прапори, він дістав двадцять ран, він помер усіма забутий і припустився в житті тільки однієї помилки: занадто любив двох невдячних — свою вітчизну й мене!
Це було більше, ніж старий міг витримати. На слові "Республіка" він підхопився на ноги. Кожне вимовлене Маріусом слово відбивалося на обличчі старого рояліста, як подмух ковальського горна на розжареному залізі. З темного воно стало багровим, з багрового — ясно-червоним, з ясно-червоного — палахкотючим.
— Маріусе! Негідний хлопче! — закричав він. — Я не знаю, хто був твій батько! І не бажаю знати! Але всі ті люди були покидьки! Босяки, душогуби, якобінці, грабіжники! Ти мене чуєш, Маріусе? Ти такий самий барон, як моя пантофля! Робесп’єрові служили самі лиш бандити! Буо-на-пар-то-ві — лиш розбійники! Запроданці, які зрадили свого короля! Боягузи, що драпали від пруссаків та англійців під Ватерлоо! Ось це я знаю. А якщо твій батько потрапив у ту компанію — тим гірше для нього!
Тепер уже Маріус перетворився на шматок розжареного заліза, а пан Жільнорман — на ковальський міх. Юнак тремтів усім тілом, він не розумів, що з ним діється, голова його палала. Він почував себе, як священик, на чиїх очах викидають облатки, як факір, на чиїх очах плюють у обличчя його ідола. Він не міг допустити, щоб таке говорили при ньому безкарно. Але що було робити? Його батька топтали в нього на очах, але хто топтав? Його рідний дід. Як помститися за одного й не образити другого? З одного боку — священна могила, з другого — сиве волосся. Голова в Маріуса пішла обертом, і на кілька хвилин він наче очманів. А тоді підвів погляд, подивився своєму дідові просто в очі й громовим голосом вигукнув:
— Геть Бурбонів! І того гладкого кнура Людовика Вісімнадцятого!
Людовик Вісімнадцятий уже чотири роки як помер, але це Маріуса не обходило.
З ясно-червоного старий раптом став біліший за своє волосся. Він обернувся до бюста герцога Беррійського, який стояв над каміном, і з якоюсь дивною урочистістю вклонився йому. Потім двічі пройшовся, повільно й мовчки, від каміна до вікна й від вікна до каміна. Повертаючись від вікна удруге, нахилився до дочки, що спостерігала цей двобій із тупим подивом старої вівці, і сказав їй, усміхаючись майже спокійно: