Знедолені

Страница 78 из 215

Виктор Гюго

Жан Вальжан мав слушність, не показуючись у місто. Жавер здійснював спостереження за кварталом не один місяць.

Монастир став для Жана Вальжана наче островом. Ці чотири мури віднині обмежували для нього світ. Він бачив небо — цього вистачало йому для душевного спокою, і бачив Козетту — цього було досить для щастя.

Для нього почалося життя, сповнене тихої радості.

Жан Вальжан був колись підрізальником дерев і знав багато різних способів та секретів догляду за рослинами. Тепер усе це йому згодилося. Майже всі дерева в садку здичавіли. Він поприщеплював їх, і вони знову стали давати чудові плоди.

Козетта мала дозвіл щодня приходити до нього на годину. А що святі сестри були похмурі, а він добрий, то дитина порівнювала й боготворила його. Прибігаючи до їхньої халабуди, вона сповнювала ту вбогу оселю райським блаженством. Жан Вальжан розквітав від щастя, і до того ж він відчував, що й Козетта з ним щаслива. Під час перерв він здалеку дивився, як грається й бігає Козетта, і впізнавав її сміх серед сміху інших дітей.

Бо Козетта тепер сміялася.

Коли перерва закінчувалась, і Козетта поверталась у будинок, Жан Вальжан дивився на вікна її класу, а вночі він не спав, дивлячись на вікна її дортуару.

Іноді Жан Вальжан спирався на лопату й поринав у роздуми. Він порівнював між собою два місця неволі: каторгу, де йому стільки довелося страждати, і монастир, у який доля закинула його тепер.

Він згадував своїх давніх товаришів. Які вони були нещасні! Вони вставали вдосвіта й працювали до пізньої ночі; вони ніколи не висипалися; вони вкладалися на нари, покриті лише сінниками в два пальці завтовшки, в бараках, які опалювалися тільки в найсуворіші морози; вони носили жахливі червоні куртки; вино й м’ясо їм давали тільки тоді, коли посилали на особливо тяжку роботу. Вони жили, втративши свої імена, жили, позначені тільки номерами, жили, не підводячи голови, не зважуючись озватися, жили під палицями — обстрижені, затавровані ганьбою.

Далі думки Жана Вальжана перескакували на створіння, які були тепер перед його очима.

І ці створіння жили, не підводячи погляду, не підвищуючи голосу. Ніхто, правда, не ганьбив їх, але з них глузували; ніхто не бив їх палицями, проте вони самі катували себе бичуванням. Їхні імена теж були всіма забуті, і вони носили тільки суворі прізвиська. Вони ніколи не їли м’яса й не пили вина. Вони часто голодували з ранку до вечора. Вони носили не червоні куртки, а чорний вовняний саван, — жаркий улітку, легкий узимку, — не маючи права нічого ні додати до своєї одежі, ні відняти від неї; по півроку вони не скидали з себе саржевих сорочок, від яких їх лихоманило. Вони жили не в бараках, опалюваних бодай у люті морози, а в келіях, де ніколи не розводили вогню; вони вкладалися спати не на сінниках в два пальці завтовшки, а на оберемку соломи. До того ж їм не давали навіть поспати; тільки-но щастило бодай трохи зігрітись і задрімати після тяжкого трудового дня, як доводилося прокидатись, підводитись і серед ночі молитися в холодній і темній каплиці, стоячи навколішки на кам’яній підлозі.

А бували дні, коли кожне з цих створінь по черзі мало вистоювати по дванадцять годин навколішки на холодних плитах або лежати там-таки долілиць, розкинувши руки хрестом.

Його давні товариші були чоловіками; ці створіння — жінками.

Що вчинили ті чоловіки? Вони крали, ґвалтували, грабували, вбивали, різали. То були бандити, шахраї, отруювачі, підпалювачі, душогуби, батьковбивці. Що вчинили ці жінки? Вони не вчинили нічого поганого.

З одного боку — розбій, шахрайство, насильство, ґвалт, людиновбивство, блюзнірство; з другого — свята невинність.

І там, і тут неволя. Але з каторги визволення можливе: коли-небудь закінчиться термін або пощастить утекти. Тут, у монастирі, — неволя вічна. Єдина надія на визволення — смерть.

На каторзі людей утримує ланцюг. Тут їх утримує віра.

І в обох цих місцях, таких схожих і таких різних, люди відбували покуту.

Проте на каторзі кожен спокутував власну провину. А які провини спокутували ці створіння — такі чисті, такі бездоганні?

І внутрішній голос підказував Жанові Вальжану: це найвищий вияв людської великодушності — спокута за гріхи ближнього.

Не раз уночі він підводився з постелі, щоб почути подячний спів цих невинних істот, і його проймало холодом, коли він думав про те, що ті, кого покарано справедливо, зверталися до неба тільки з блюзнірською лайкою.

Тут було місце каяття, а не покарання. А проте ці святі діви страждали більше, ніж каторжники. Холодний і безжальний вітер, що заморозив його молодість, наскрізь продував закритий ґратами і замкнений яструбиний рів; та ще невблаганніше свистів той крижаний вітер у клітці з невинними горлицями.

Чому?

Коли він думав про такі речі, його душа трепетала перед незбагненною таємницею високої істини.

Усе, що оточувало Жана Вальжана: тихий і мирний сад із його запашними квітами, мовчазний монастир із його серйозними, простими жінками й веселими малими дівчатками, — усе це проникало йому в душу, й вона помалу сповнювалася тишею, як і цей монастир, пахощами, як і ці квіти, простотою, як і ці жінки, радістю, як і ці дівчатка.

Так минуло кілька років. Козетта підростала.

Частина третя

Маріус

Книга перша

Малий Гаврош

Років через вісім-дев’ять після подій, про які розказано в другій частині цієї книжки, на бульварі Тамплієрів і в околицях Водокачки можна було бачити хлопця років одинадцяти-дванадцяти. Як і кожен у такому віці, він любив посміятися, але душа його лишалася похмурою. Хлопець носив великі штани й жіночу сорочку — це лахміття дали йому з жалості якісь чужі люди. Щоправда, в нього були батько й мати, але батько не думав про свого сина, а мати не любила його. Він належав до тих гідних жалю дітей, які мають батька й матір, проте вони — сироти.

Хлопець почував себе добре тільки на вулиці. Бруківка була для нього не така тверда, як серце матері.

Батьки безжально виштурхали його в життя.

Він не став опиратися.

То був хлопець блідий, балакучий, спритний, кмітливий, насмішкуватий, зі жвавим і хворобливим обличчям. Він гасав повсюди, співав, грав у паці, порпався у вуличних канавах, потроху крав, — але весело, як ото коти або горобці, — сміявся, коли його називали шибеником, і сердився, коли його називали голодранцем. Він не мав ні постійного притулку, ні хліба, ні любові. Але він і тішився життям, тому що жив на волі.