Знедолені

Страница 47 из 215

Виктор Гюго

Здавалося, павук наготувався схопити муху; тільки що цей павук ніс життя, а не смерть. Десять тисяч поглядів прикипіли до тих людей. Жодного крику, жодного слова, усі затамували дух, ніби боялися найменшим подихом підсилити вітер, який розгойдував двох приречених.

Тим часом каторжник уже дістався до марсового. І якраз вчасно; ще мить — і бідолаха, втративши сили й віру на порятунок, полетів би в безодню. Каторжник міцно обв’язав його мотузкою, за яку тримався однією рукою, поки працював другою. Потім спритно видерся на рею й витяг туди матроса; давши йому трохи передихнути, він підхопив його на руки і, ступаючи по реї, відніс до марсової площадки, де передав у руки товаришів.

Натовп на березі вибухнув оплесками. Навіть старі наглядачі-тюремники плакали, жінки радісно обіймалися, і всі голоси злилися в один могутній і розчулений крик: "Помилувати його! Помилувати!"

А він, певно, бажаючи скоріше приєднатись до своєї бригади, ковзнув по мотуззі такелажу до нижньої реї й побіг по ній. Та, мабуть, він дуже втомився, а може, йому запаморочилось у голові, бо раптом усім здалося, ніби він похитнувся. Несподівано юрма зойкнула — каторжник полетів у море.

Це падіння загрожувало йому загибеллю. Біля самого "Оріона" стояв на якорі фрегат "Альжезірас", і нещасний упав якраз між двома кораблями. Його могло затягти течією під те або те судно. Четверо чоловіків стрибнули в шлюпку. Натовп їх підбадьорював, усіх знов охопила тривога.

Каторжник так і не виплив на поверхню. Його шукали до самого вечора, навіть пірнали під воду. Та ані живого, ані мертвого його не знайшли.

Наступного дня тулонська газета надрукувала такі рядки: "17 листопада 1823 року. Учора один каторжник із робочої бригади на борту "Оріона", рятуючи матроса, упав у море й утопився. Тіло знайти не пощастило. Припускають, що його затягло між палі під причал арсеналу. Той чоловік був занесений до каторжного списку під номером 9430, і звали його Жан Вальжан".

Книга друга

Поле битви під Ватерлоо вночі

Зміст цієї книжки вимагає, щоб ми побували на полі битви під Ватерлоо вночі 18 червня 1815 року.

Тієї ночі світив повний місяць. Розгромлене військо Наполеона втікало, переслідуване прусською кіннотою фельдмаршала Блюхера, і світла ніч допомагала переслідувачам, які влаштували криваву різанину.

Коли прогримів останній гарматний постріл, рівнина Мон-Сен-Жан була вже безлюдна.

Автор цієї книжки не належить до тих, хто захоплюється війною. Жахливо приваблива в одних своїх проявах, вона огидно потворна в інших. Чи не найбільший подив у цьому відношенні викликає те, як швидко грабують і роздягають убитих. Світанок після битви, що відбулася напередодні, завжди розгорається над голими трупами.

Хто це робить? Хто паплюжить у такий спосіб торжество перемоги? Хто ці злодюги, що облагоджують свої брудні діла за спиною слави? Декотрі філософи, серед них і Вольтер, стверджують, ніби ними є самі-таки творці слави. Ті, хто вижив, грабують тих, хто поліг. Удень — герой, уночі — вампір. Мовляв, я маю право обібрати труп, який став трупом завдяки мені.

Але ми дотримуємося іншої думки. Пожинати лаври і здирати черевики з мерців — на це не здатна одна й та сама рука.

Очевидно тільки те, що за переможцями завжди скрадаються грабіжники. Але солдати в цьому не винні.

За кожним військом тягнеться хвіст, і саме там слід шукати мародерів. Люди у військовій формі, які ніколи не воювали, вдавані хворі, страшні каліки, підозрілі маркітанти, котрі їдуть на візках часто з дружинами, і крадуть те, що самі продали, жебраки, які набиваються в провідники офіцерам, усякі волоцюги й злодії, — такий набрід сунув колись за кожним військом. Жодна армія, жодна нація не відповідали за цих тварюк. Вони розмовляли по-італійському — і йшли за німцями. Вони розмовляли по-французькому — і йшли за англійцями.

Що суворіший і нещадніший до мародерів головнокомандувач, то менше їх присмоктується до армії. Треба віддати належне Веллінгтонові — за його армією їх ішло небагато.

Одначе в ніч з 18 на 19 червня убитих роздягали. Веллінгтон віддав суворий наказ: за мародерство розстрілювати на місці. Але грабунок — штука спокуслива. Мародери нишпорили в одному кінці поля, тимчасом як на другому їх розстрілювали.

Зловісно сяяв місяць над тією рівниною.

Близько півночі поблизу дороги на Оен скрадався якийсь чоловік — на вигляд один із тих, кого ми щойно описали: не англієць і не француз, не селянин і не солдат, не людина, а вампір, що приповз сюди на дух мертвечини. Одягнений у блузу чи то в шинель, він просувався вперед досить зухвало, проте раз у раз полохливо озирався. Мішка при ньому не було, либонь, його замінили місткі кишені. Час від часу він спинявся, оглядався навколо, перевіряючи, чи ніхто не стежить за ним, потім рвучко нахилявся, обмацував і перевертав щось на землі, після чого випростувався й нечутно сунув далі. Своїми скрадливими рухами він нагадував одну з тих неприкаяних душ, які ночами шастають у руїнах і яких у стародавні часи називали лярвами.

Якби хтось уважно розглянувся навкруги в тій сріблястій сутіні, він міг би помітити віддалік фургон маркітанта, сплетений із лози й просмолений, що ховався за халупою, яка стояла біля перехрестя доріг. Запряжена у віз худа шкапа, незважаючи на вудила в зубах, поскубувала кропиву, а всередині фургона сиділа на скринях та клумаках жінка. Можливо, існував якийсь зв’язок між тим фургоном і чоловіком на полі битви.

Темрява була прозора й тиха, в небі — жодної хмарки. Місяцеві байдуже, що земля червона від крові, він однаково лишається сріблястим. Небо не переймається земними турботами. Зрізані картеччю гілки, які трималися на самій тільки корі, тихо розгойдувалися під нічним леготом. Кущі ворушилися, наче від подиху якогось велетня, трава шелестіла, мовби по ній ковзали, відлітаючи, душі людей.

Чутно було, як у таборі англійців ходять патрулі й перегукуються нічні дозори.

Угомон і Е-Сент досі горіли, утворюючи — один на заході, другий на сході — два великі смолоскипи, між якими рубіновим намистом — з двома карбункулами на кінцях — простяглися вогні англійського бівуаку, що величезним півкільцем розташувався на пагорбах уздовж усього обрію.