Бідолашна мати похилила голову.
— Пане лікарю, пробачте мені. Я розумію, ви боїтеся, що я розхвилююсь, я чекатиму, поки ви скажете, але повірте, мені не зашкодило б, якби я побачила свою донечку. Вона стоїть у мене перед очима від учорашнього дня. Якби її принесли зараз мені, я б тільки ніжно поговорила з нею. Хіба не зрозуміло, що я дуже хочу побачити свою дівчинку? Я не гніваюсь. Я знаю, що скоро буду щаслива. Я вже зовсім здорова, але я лежатиму тихо й не ворушитимусь, ніби я хвора. Тоді пан лікар буде задоволений і скаже: їй можна принести її дитину.
Мадлен сів на стілець біля ліжка хворої. Вона обернулась до нього і засипала його запитаннями:
— Як вам з’їздилося, пане мер? Скажіть мені тільки, як вона себе почуває? Чи не втомила її дорога? Мабуть, вона й не впізнає свою матір! Стільки минуло часу, певне, дитина зовсім мене забула, бідолашна крихітка! Діти не мають пам’яті. Вони як ото пташки. Сьогодні воно таке, завтра інше — і ні про що не замислюється. Ті Тенардьє піклувалися про неї? Годували її добре? О, скільки я вистраждала, якби ви знали! Але тепер усе позаду. Я така щаслива! Пане мер, якою вона вам здалася? Правда ж, вона гарна, моя люба донечка? А в диліжансі, мабуть, було холодно. Невже не можна привести її до мене бодай на мить? О, якби ви тільки захотіли, ви ж мер!
Він узяв її за руку і сказав:
— Козетта дуже гарна, вона почуває себе добре, і ви скоро побачите її, але заспокойтеся. Ви говорите надто схвильовано, до того ж висовуєте руки з-під ковдри, і через те у вас кашель.
Справді, напади кашлю уривали Фантіну майже на кожному слові.
Мадлен усе тримав хвору за руку. Здавалося, він хотів щось сказати їй, але вагався. Лікар пішов, з ними лишилася тільки сестра Симпліція.
Аж раптом, порушивши мовчанку, Фантіна вигукнула:
— О Боже! Я чую голос своєї донечки!
На подвір’ї гралася дитина — дівчинка воротарки, а може, котроїсь із робітниць. Вона бігала, стрибала, сміялася й співала дзвінким голоском. Цей спів і почула Фантіна.
— Це моя Козетта! — вигукнула вона. — Я впізнаю її голос!
Дитина побігла собі кудись, голосок на подвір’ї стих. Ще якийсь час Фантіна дослухалася, а тоді обличчя в неї спохмурніло.
— Який він лихий, цей лікар, що не дозволяє мені побачити мою дівчинку! — прошепотіла вона.
Але тут-таки повеселіла й заговорила сама до себе:
— Які ми будемо щасливі! У нас буде садочок. Пан Мадлен обіцяв мені. Моя дівчинка ґратиметься в садочку. Вона бігатиме по травичці й ловитиме метеликів, а я дивитимусь на неї. Потім вона піде до першого причастя. Ану, коли ж це їй іти до першого причастя? — Фантіна почала загинати пальці. — Один, два, три, чотири… зараз їй уже сім. Через п’ять років. Вона вдягне білу вуаль, ажурні панчохи й буде схожа на маленьку даму. О, люба сестро, яка ж я дурна, уявіть собі, я думаю про те, як моя донька піде до першого причастя!
І хвора засміялася.
Мадлен випустив Фантінину руку. Він слухав її белькотіння, як слухають шерех вітерцю, опустивши голову й заглибившись у свої безрадісні думки. Несподівано вона замовкла, і це змусило його машинально підвести погляд. Щось жахливе було у виразі обличчя Фантіни.
Вона вже не говорила й навіть не дихала; вона трохи підвелася на своєму ліжку, її худе плече вистромилося з-під сорочки; обличчя, осяяне радістю ще мить тому, тепер було мертвотно-бліде, а розширені від жаху очі мов прикипіли до чогось жахливого у протилежному кінці кімнати.
— Боже! — вигукнув він. — Що з вами, Фантіно?
Вона не відповіла, а тільки торкнулася його ліктя і другою рукою показала, щоб він подивився назад.
Мадлен обернувся й побачив Жавера.
3. Жавер задоволений
А події перед тим розвивалися так.
Коли Мадлен покинув залу судових засідань в Аррасі, щойно видзвонило половину на першу ночі, і він якраз устиг на поштовий диліжанс, на якому заздалегідь оплатив собі місце. Близько шостої ранку він уже був у Монтреї-Приморському й насамперед відіслав поштою листа панові Лаффіту, а тоді пішов до лікарні побачитися з Фантіною.
Тим часом, тільки-но він вийшов із зали суду, як прокурор, опам’ятавшись від першого подиву, заявив, що дивний випадок анітрохи не вплинув на його переконаність у тому, що справжнім Жаном Вальжаном є підсудний Шанматьє, а незбагненний вчинок шановного мера Монтрея-Приморського згодом знайде своє пояснення. Але впертість прокурора явно суперечила загальному настрою, який охопив публіку й суд. Захисникові Шанматьє було неважко переконати присяжних, що у світлі пояснень пана Мадлена, себто справдешнього Жана Вальжана, уся справа стала з ніг на голову, і вони мають перед собою невинного. Через кілька хвилин присяжні виправдали Шанматьє.
А що прокуророві був потрібен Жан Вальжан, і Шанматьє в нього забрали, йому нічого не лишалося, як заарештувати Мадлена. Голова суду вже оговтався від першого напливу почуттів і не став заперечувати. Хай там як, а правосуддя мало здійснитися. Отож було виписано ордер на арешт, і прокурор відправив його верховим гінцем у Монтрей-Приморський, особисто поліційному наглядачеві Жаверу.
Ми знаємо, що Жавер повернувся в Монтрей-Приморський відразу після того, як дав свідчення. Він тільки-но встав із постелі, коли верховий передав йому ордер на арешт.
Гонець сам служив у поліції, отож він у кількох словах розповів Жаверові про те, що відбулося в Аррасі.
Коли Жавер заходив у передпокій лікарні, він начебто був таким, як і завжди: холодний, незворушний, спокійний, з акуратно пригладженим на скронях волоссям. Але якби до нього уважно придивився той, хто добре його знав, він би здригнувся. Застібка його шкіряного коміра була не на потилиці, як належало, а за лівим вухом. Це означало, що збуджений він неймовірно.
Жавер у всьому був бездоганний: і в тому, як виконував свої обов’язки по службі, і в тому, як застібав ґудзики на мундирі. І якщо він недбало застебнув комір, це могло статися тільки під впливом внутрішнього потрясіння, яке можна порівняти хіба із землетрусом.
Він узяв із собою чотирьох солдатів і капрала, солдатів залишив вартувати на подвір’ї, а тоді довідався у воротарки, де лежить Фантіна. Підійшовши до її палати, він тихо повернув ключ, нечутно штовхнув двері й увійшов досередини.