Прокурор відповів захисникові промовою нещадною й кучерявою, як то завжди виступають у суді прокурори.
Він похвалив адвоката за "повагу до істини" і спритно скористався з цієї "любові до істини". Отже, його колега начебто згоден визнати, що підсудного звуть Жаном Вальжаном. А хто він такий, цей Жан Вальжан? Детальний опис Жана Вальжана. Огидне страховище і таке інше, і таке інше… І ось така людина, волоцюга, жебрак без жодних засобів до життя, і таке інше, і таке інше… звикши до злочинних дій і мало виправлений перебуванням на каторзі, як то доводить пограбування малюка Жерве і таке інше, і таке інше… І ось така людина, затримана майже на місці злочину, ще з украденою річчю в руках, заперечує свою очевидну причетність до крадіжки, заперечує навіть своє ім’я! Окрім сотні інших доказів, до яких ми не повертатимемося, його впізнали аж четверо свідків: троє його колишніх приятелів — каторжники Бреве, Шенілдьє та Кошпай — і Жавер, непідкупний поліційний наглядач Жавер! Що ж протиставив підсудний цій нищівній одностайності? Він заперечує. Яка затятість!
Поки прокурор говорив, підсудний слухав із розкритим ротом, з виразом подиву, в якому просвічувало своєрідне захоплення. Він був явно здивований, що людина може отак закручено балакати. Лише вряди-годи, коли красномовність прокурора вибухала особливо квітчастими зворотами та грізними звинуваченими, Шанматьє сумно й заперечливо хитав головою. Прокурор звернув увагу присяжних на цю вочевидь обмірковану поведінку обвинувачуваного, яка свідчила не так про тупість, як про давню й підступну звичку обманювати правосуддя. На завершення він згадав про пограбування малюка Жерве й вимагав суворого вироку.
Відповідна стаття закону, як ми знаємо, передбачала в подібних випадках довічну каторгу.
Адвокат підвівся, привітав пана прокурора з "блискучою промовою", потім навів свої заперечення, але не дуже впевнено; було ясно, що ґрунт вислизає в нього з-під ніг.
7. Невдала система захисту
Настав час припинити дебати сторін, і голова суду звернувся до обвинувачуваного зі звичайним запитанням:
— Підсудний, ви маєте щось додати на свій захист?
Шанматьє стояв, мнучи в руках свого жалюгідного кашкета, і, здавалося, нічого не чув.
Суддя повторив запитання.
Цього разу підсудний почув і начебто зрозумів, чого від нього хочуть. Він стрепенувся, як ото людина, що раптово пробуджується від сну, розглянувся навколо, подивився на публіку, на жандармів, на адвоката, на присяжних, на суддів, поклав на бар’єр величезний вузлуватий кулак і, втупивши погляд у прокурора, несподівано заговорив. Слова вихоплювались у нього безладно, плутались, чіплялися одне за одне, ніби хотіли вилетіти з рота усі зразу. Ось що він сказав:
— Так от, знайте. Я працював стельмахом у Парижі, в майстерні пана Балу. Це нелегко. У возоробному ділі доводиться трудитись просто неба; бува, під повіткою, коли в доброго хазяїна, але ніколи в закритому приміщенні, бо тут потрібен простір, самі розумієте. Взимку так мерзнеш, що ляпаєш у долоні, аби зігрітись, але хазяїн цього не любить — каже: ви гайнуєте час. Обробляти залізо, коли на бруківці крига — то вам не мед пити. На такій роботі людина довго не протягне. Замолоду ти вже старий, у сорок років тобі каюк. А я там дотяг до п’ятдесяти трьох, тож довелося не солодко. З мене стали знущатися, обзивати старим шкарбуном. Хазяїн платив мені тільки тридцять су на день. Була в мене дочка, вона прала людям білизну на річці. Дещо заробляла й вона, і вдвох ми якось перебивалися. Їй, сердешній, теж доводилося сутужно. Цілий день гнеш спину над ночвами, мокра до пояса, під дощем, під снігом, під холодним вітром; навіть як ударить мороз — однаково треба прати, декотрі люди мають небагато білизни і не можуть ждати; якщо не випереш їм, утратиш замовників. Ночви дерев’яні, дошки припасовані погано, і вода ллється просто на тебе. Спідниця наскрізь мокра. Холод пробирає до кісток. Вона поверталась додому о сьомій вечора і зразу лягала спати — дуже-бо стомлювалася. Чоловік бив її. Вона померла. Ось так. Я сказав правду. Спитайте у людей, якщо не вірите.
А в кого спитайте? Який же я дурний! Париж — це безодня. Хто там знає дядька Шанматьє? Але я ж назвав пана Балу. Знайдіть пана Балу. А то я зовсім не розумію, чого вам від мене треба.
Старий замовк, але лишився стояти. Він виговорив усе це хрипким і грубим голосом, з якоюсь простодушною дратівливістю. За кожною фразою він махав рукою, наче дроворуб, який розколює поліно. Коли він замовк, юрба вибухнула сміхом. Він витріщився на людей і, нічого не розуміючи, зареготав і сам.
То була зловісна картина.
Голова суду, чоловік співчутливий і доброзичливий, нагадав "панам присяжним", що вищезгаданого Балу, колишнього хазяїна возовні, на якого посилається підсудний, розшукати не змогли, оскільки він збанкрутував, де перебуває нині, з’ясувати не пощастило. Потім, обернувшись до Шанматьє, суддя сказав:
— Підсудний, ви повинні зрозуміти, що становище у вас тяжке. У ваших же інтересах я закликаю, щоб ви чітко відповіли зараз на два головні запитання. По-перше, чи перелізли ви через мур до чужого садка і вкрали там гілку з яблуками? По-друге, чи справді ви колишній каторжник Жан Вальжан?
Підсудний кивнув головою, наче зрозумів, чого від нього хочуть, розтулив рота, обернувся до голови суду і сказав:
— По-перше…
Потім він подивився на свого кашкета, подивився в стелю й замовк.
— Підсудний, — суворо мовив прокурор, — зважте, що ви не відповідаєте на поставлені запитання. Ваша розгубленість зраджує вас. Цілком очевидно, що ви не Шанматьє, що ви колишній каторжник Жан Вальжан, який спочатку сховався під прізвищем своєї матері "Матьє". Цілком очевидно, що ви вкрали яблука з чужого саду. Панове присяжні не дадуть себе ошукати.
Тут підсудний, який уже був сів, підхопився на ноги.
— Ви злий чоловік! — викрикнув він. — Ось що я вам скажу. Я нічого не крав. Я підібрав ту гілку з яблуками на землі, не знаючи, що вона завдасть мені стільки лиха. Ось уже три місяці я в тюрмі. І всі мені торочать: "Признавайся!" Я не знаю, чого від мене хочуть, я не вчився наук, я чоловік бідний. Я не знаю, хто такі Жан Матьє і Жан Вальжан. Я працював у пана Балу, на Лікарняному бульварі. Мене звуть Шанматьє. Я справді бував в Оверні й у Фаверолі. Ну то й що? Хіба в Оверні чи у Фаверолі живуть тільки ті, хто побував на каторзі? І чого ви всі напали на мене, мов скажені собаки?