3. Тяжіння й відштовхування
У кінці весни й на початку літа 1833 року рідкі перехожі кварталу Маре, крамарі й роззяви, що стовбичили у дверях своїх будинків, помітили охайно вдягненого старого в усьому чорному, який щовечора, о тій самій годині, виходив із вулиці Озброєної людини, проминав вулицю Блан-Манто, добирався до вулиці Ешарп і там повертав ліворуч, на вулицю Сен-Луї.
Тут він уповільнював ходу й брів, витягши вперед голову, нічого не бачачи й нічого не чуючи, прикипівши поглядом до рогу вулиці Сестер Голгофи. Тимчасом як він туди підходив, погляд його оживав, очі освітлювалися внутрішнім вогнем, обличчя ставало розчуленим, ніжним, губи ворушилися, мовби він розмовляв із кимось невидимим; він усміхався невпевненою, боязкою усмішкою і йшов чимдалі повільніше. Здавалося, він прагнув до якоїсь мети й водночас боявся наблизитися до неї. Та хоч як відтягував цю мить, зрештою він таки доходив до вулиці Сестер Голгофи; тут зупинявся. Весь тремтячи, несміливо висовував голову з-за рогу останнього будинку й дивився у вулицю, і в його трагічному погляді наче відбивалася туга за неможливим щастям і тьмянів відблиск втраченого раю. Потім велика сльоза скочувалася в нього по щоці, й старий відчував її гіркий присмак. Кілька хвилин він стояв, мовби закам’янілий, потім рушав назад тією самою дорогою, і погляд його чимдалі згасав.
З плином часу старий перестав доходити до рогу вулиці Сестер Голгофи; він зупинявся на початку вулиці Сен-Луї й дивився на перехрестя здалеку. Потім мовчки хитав головою, ніби відмовляючись від чогось, і повертав назад.
Незабаром він перестав доходити навіть до вулиці Сен-Луї. Добирався до вулиці Брукованої, хитав головою і вертався; через якийсь час він уже не йшов далі вулиці Труа-Павільйон; потім став зупинятися перед вулицею Блан-Манто. Він скидався на маятник давно накрученого годинника, коливання якого стають усе коротші, перш ніж зупинитися.
Щодня він виходив із дому о тій самій годині, йшов тією самою дорогою, але до кінця не доходив і, можливо, сам не усвідомлюючи того, скорочував її дедалі більше. Його обличчя висловлювало одну тільки думку: "Навіщо?" Зіниці згасли, очі були сухі. Голова старого досі витягувалась уперед; підборіддя час від часу починало тремтіти; жаль було дивитися на його худу, зморшкувату шию. Іноді, в дощову погоду, він тримав під пахвою парасольку, але не розкривав її. Кумасі кварталу казали: "У нього не всі дома". Діти бігли слідом і сміялися з нього.
Книга восьма
Після непроглядного мороку — сліпуча зоря
1. Пожаліймо нещасливих і будьмо поблажливі до щасливців
Як страшно бути щасливим! Як часто, досягши цієї облудної життєвої мети, людина забуває про мету істинну — про обов’язок!
А проте було б несправедливо звинувачувати Маріуса.
Ми вже згадували, що до весілля Маріус не ставив запитань Фошлеванові, а потім не зважувався розпитувати Жана Вальжана. Він шкодував про обіцянку, яку так необачно дозволив у себе вирвати. Але він усе-таки дав її й тому обмежився тим, що намагався віддалити Жана Вальжана від свого дому й стерти його образ у пам’яті Козетти.
Те, що робив Маріус, він вважав необхідним і справедливим. Крім уже відомих нам підстав, у нього були й інші, про які читач довідається пізніше. Ведучи один судовий процес, він випадково зустрів давнього службовця банківського дому Лаффіта і дістав від нього якісь таємні відомості. Тепер він з усією можливою обережністю розшукував одну особу, щоб повернути їй шістсот тисяч франків. Саме тому він і не торкався цих грошей.
Козетта ні про що таке не здогадувалася, але і її звинувачувати було б жорстоко. Між нею й Маріусом існував потужний магнетичний струм, і тому підсвідомо вона робила все, чого хотів Маріус. Її душа так злилася з душею чоловіка, що йому не треба було нічого казати; вона просто відчувала його приховані наміри і сліпо їм скорялася. Отож усе, що Маріус хотів викреслити зі свого життя, мимохіть тьмяніло й у Козеттиній пам’яті.
Не варт, проте, перебільшувати: у випадку з Жаном Вальжаном ця забудькуватість і байдужість носили чисто поверховий характер. У глибині душі Козетта ніжно любила того, кого так довго називала батьком. Та ще дужче любила вона свого чоловіка.
Не раз Козетта згадувала про Жана Вальжана і дивувалася, чому він не з’являється.
— Мабуть, його нема в Парижі, — заспокоював її Маріус. — Адже він збирався в подорож.
"А й справді, він мав звичку кудись пропадати, — думала Козетта. — Але не так надовго".
Двічі або тричі вона посилала Ніколетту на вулицю Озброєної людини довідатися, чи повернувся зі своєї подорожі добродій Жан. Жан Вальжан просив переказувати, що не повернувся.
Козетта цим задовольнялася, бо єдиним чоловіком, без якого вона не могла обійтися на цьому світі, був Маріус.
До того ж Козетта й Маріус самі відлучалися на певний час із Парижа. Вони їздили у Вернон. Маріус возив Козетту на могилу свого батька.
Потроху Маріус відвертав Козеттині думки від Жана Вальжана. І Козетта не опиралася.
Зрештою, так звана невдячність дітей не завжди заслуговує суворого осуду. Це невдячність самої природи. Природа ділить живі істоти на тих, хто приходить, і тих, хто відходить. Молодість поспішає до радості, до світла й кохання. Старість іде до могили. Вони не гублять одне одного з виду, але їхні обійми вже розімкнулися. Молоді переймаються байдужістю життя, старі — байдужістю смерті. Не звинувачуймо ж бідолашних дітей.
2. Останні спалахи світильника, в якому вичерпалась олія
Одного дня Жан Вальжан спустився сходами, ступив кілька кроків по вулиці, потім посидів на тій самій тумбі, де побачив його Гаврош у ніч з 5 на 6 червня, і знову піднявся до себе. То було останнє коливання маятника. Назавтра він не підвівся з ліжка.
Воротарка, що готувала йому скромний сніданок — трохи капусти або кілька картоплин, помащених салом, — заглянула в череп’яну миску й вигукнула:
— Таж ви не їли вчора, бідолашний чоловіче!
— Зате гляньте на глек для води. Він порожній.
— Якщо вам хочеться пити й не хочеться їсти, у вас гарячка. Навіть не торкнулись моєї страви — а я ж так старалася!
Жан Вальжан узяв стареньку за руку.