— Я запитую, чи ви поїдете?
— А що ж мені робити? — відповіла вона, заламуючи руки. — Якщо мій батько поїде?
— Гаразд, — сказав Маріус. — Тоді і я кудись поїду.
Козетта скоріше відчула, ніж зрозуміла зміст його слів. Обличчя її в темряві стало біле, мов крейда.
— Що ти хочеш цим сказати? — пробелькотіла вона.
Маріус глянув на неї, потім підняв очі до неба й відповів:
— Нічого.
Коли Маріус опустив погляд, він побачив, що Козетта всміхається. Усмішка коханої жінки сяє навіть у темряві.
— Які ж ми дурні з тобою! Я знаю, що робити, Маріусе.
— Що?
— А ти поїдеш за нами. Я повідомлю тебе, де ми будемо, і ми там зустрінемося.
У цю мить Маріус остаточно спустився з неба наземлю.
— Поїхати за вами! — вигукнув він. — Та ти збожеволіла! Для цього потрібні гроші, а в мене їх нема. Поїхати в Англію? Я й так уже заборгував понад десять луїдорів своєму приятелю Курфейракові! У мене старий капелюх і подерта сорочка, на сурдуті бракує ґудзиків, лікті протерлися, а в чоботях відстають підошви. Козетто, я вбогий жебрак. Ти даруєш мені своє кохання, бо ти бачиш мене тільки вночі; якби ти побачила мене вдень, ти подала б мені милостиню. Поїхати до Англії! А чим я заплачу за паспорт!
Заломивши над головою руки, він припав обличчям до дерева, не відчуваючи, як дряпає йому шкіру шорстка кора, — нерухомий, схожий на статую розпачу.
Він стояв так дуже довго. Розпач — безодня, в якій людина може залишатися протягом вічності. Нарешті він обернувся. Йому вчувся якийсь приглушений звук, сумний і ніжний.
То схлипувала Козетта.
Уже дві години плакала вона біля Маріуса, заглибленого у свої сумні думки.
Він підійшов і опустився перед нею навколішки.
— Не плач, — сказав Маріус.
— Але ж нам, можливо, доведеться розлучитись! — прошепотіла вона.
— Ти мене кохаєш? — запитав він.
— Я боготворю тебе! — крізь сльози відповіла Козетта.
Він провадив із невимовною ніжністю в голосі:
— Заради нашого кохання, благаю тебе, не плач.
— Ти кохаєш мене? — запитала вона.
Він узяв її за руку.
— Козетто, я ще ніколи й нікому не давав слова честі. Так от, даю тобі чесне слово: я помру, коли ти поїдеш.
І такий урочистий смуток пролунав у його словах, що Козетта затремтіла. Налякана, вона перестала плакати.
— А тепер послухай, — сказав він. — Завтра мене тут не жди.
— Чому?
— Я прийду тільки післязавтра.
— О, чому?
– ІІотім узнаєш.
— Цілий день не бачити тебе! Я цього не витримаю.
— Пожертвуймо одним днем, щоб виграти, можливо, життя.
І Маріус додав упівголоса, говорячи вбік:
— Цей чоловік ніколи не зрікається своїх звичок, він приймає тільки увечері.
— Про кого ти говориш? — спитала Козетта.
— Я? Я не сказав нічого.
— Ти на щось надієшся?
— Зачекаймо до післязавтра.
Вона взяла в обидві руки його голову й зіп’ялася навшпиньки, намагаючись побачити в очах коханого проблиск надії.
— Я ось що думаю, — сказав Маріус. — Тобі треба знати мою адресу — про всяк випадок. Я живу в свого приятеля Курфейрака на Склодувній вулиці, номер шістнадцять.
Він понишпорив у кишені, витяг складаного ножика і кінчиком леза надряпав на штукатурці стіни:
Склодувна вулиця, № 16.
Козетта знову зазирнула йому у вічі.
— Скажи, що в тебе на думці, Маріусе, а то я не зможу заснути вночі!
— Що у мене на думці? А ось що: Бог не допустить нашої розлуки. Чекай мене післязавтра.
— Що ж ти робитимеш завтра ввечері?
— Я спробую знайти вихід.
— Тоді я молитиму Бога, щоб Він тобі допоміг. Але післязавтра приходь скоріше. Я чекатиму тебе о дев’ятій вечора, не забудь. О Господи, і чому дні такі довгі!
— Рівно о дев’ятій я буду тут.
І вони кинулися одне одному в обійми, навіть не помітивши, що уста їхні злилися.
Коли Маріус пішов, вулиця була безлюдна. В цей час Епоніна стежила за бандитами, проводжаючи їх до бульвару.
5. Старе серце проти юного серця
Старому Жільнорманові вже пішов дев’яносто другий рік. Він, як і раніше, жив на вулиці Сестер Голгофи у своєму старому будинку. Ми пам’ятаємо, що то був один із тих дідів, які чекають смерті, тримаючись прямо, і яких не згинає ні старість, ні горе.
А проте віднедавна його дочка почала казати, що "батько подався". Він більше не ляскав по щоках служниць, не стукав ціпком по майданчику сходів, коли барився відчинити двері. Цілих півроку він майже не дратувався на згадку про Липневу революцію. А річ у тім, що старий засумував. Він не відступив, не здався — це суперечило його вдачі, — але відчував цілковите душевне спустошення. Уже чотири роки він чекав Маріуса, переконаний, що "негідний хлопчисько" як не сьогодні, то завтра подзвонить у його двері. Але тепер у хвилини смутку він не раз казав собі, що коли Маріус і далі змушуватиме чекати себе, то… Смерть уже близько, й він так і не побачить онука. Раніше Жільнорман ніколи не замислювався про це, а тепер така думка почала з’являтись, і в старого від неї холонула кров. Як то буває у випадку щирого й глибокого почуття, розлука тільки посилила дідову любов до невдячного онука. При всьому тому Жільнорман переконав себе, що йому аж ніяк неможливо зробити перший крок до замирення. "Радше я здохну", — твердив він собі. Дід не вважав себе в чомусь винним, але згадував про Маріуса тільки з глибокою ніжністю і розпачем старої людини, яка відходить у небуття.
Одного разу, коли він сидів, глибоко засмучений, дочка наважилася сказати йому:
— Тату, невже ви досі сердиті на нього?
— На кого? — запитав старий.
— На бідолашного Маріуса.
Він підвів голову, грюкнув по столу кощавим, зморшкуватим кулаком і роздратовано вигукнув:
— Ви кажете: "Бідолашний Маріус"! Цей добродій — негідний шалапут, невдячний хвалько, бездушний гордій і злюка!
І старий відвернувся, щоб дочка не побачила сліз, які навернулись йому на очі.
Якось увечері — це було 4 червня, що не завадило старому розпалити жаркий вогонь у каміні, — він сидів сам-один у своїй спальні, розмальованій сценами з пастушого життя; спершись ліктем на стіл, де під зеленим абажуром горіли дві свічки, пан Жільнорман тримав у руці книжку, проте не читав її. Він думав про Маріуса з любов’ю і гіркотою, але, як звичайно, гіркоти в його думках було більше. Старий переконував себе, що онук уже не прийде, що якби він хотів прийти, то давно прийшов би, і йому слід відмовитися від будь-якої надії. Дід намагався звикнути до думки, що помре, так і не побачивши "цього добродія". Але все його єство повставало проти такої можливості, а батьківське почуття відмовлялося змиритися з цим. "Невже Маріус ніколи не повернеться?" — казав собі Жільнорман, і то був його щоденний сумний приспів.