Туманна фраза, якою Чепурунчик попередив Гавроша про появу поліцая, мала в собі один секрет: склад "ді", повторений кілька разів у різних словах, означав: "Стережися, не можна говорити відверто".
Ще років двадцять тому в південно-східному кутку площі Бастилії височів чудернацький монумент — втілення задуму "члена Французької академії, головнокомандувача єгипетської армії", тоді ще тільки генерала Бонапарта.
Власне, то був не сам монумент, а його макет, якому так і судилося залишитися тільки начерком грандіозної наполеонівської ідеї. То був слон заввишки в сорок футів, зроблений із дощок і каменю, з величезною баштою на спині, колись пофарбований у зелений колір, але тепер почорнілий від давності та дощів. У цьому пустельному й відкритому кутку площі лоб велетня, його хобот, бивні, башта, його масивний тулуб, ноги, схожі на колони, вимальовувались у темряві на тлі зоряного неба страхітливим, фантастичним силуетом. Невідомо, що мав означати цей пам’ятник. То був якийсь символ народної сили. Наче грандіозний видимий привид, височів він поряд із невидимою примарою Бастилії.
Іноземці рідко оглядали цю споруду, перехожі не звертали на неї уваги. Слон помалу руйнувався, і шматки тиньку, відпадаючи на його боках, залишали після себе огидні рани. "Отці міста" забули про нього ще з 1814 року. Так і стояв він у своєму кутку — сумовитий, хворий, облуплений, оточений напівзогнилим парканом; на його череві зміїлися тріщини, з хвоста стриміла планка від каркаса, між ногами буйно росли бур’яни.
Проте вночі, як ми вже згадували, ця споруда справляла зовсім інше враження. Тільки-но починало смеркати, як старий слон цілком змінювався: величний і грізний, бовванів він посеред моторошної незворушності нічного мороку.
Саме в цей куток площі, ледь освітлений відблиском далекого вуличного ліхтаря, і привів Гаврош хлопчиків.
Відчуваючи, що малі можуть злякатися велетня, він сказав:
— Дітлашня, не бійтеся!
Потім проліз між дошками паркану, який обгороджував слона, і допоміг малим протиснутися в щілину. Дітлахи мовчки підкорялися Гаврошеві, довірившись цьому обшарпаному посланцеві провидіння, що дав їм хліба й обіцяв притулок на ніч.
Під парканом лежала драбина, якою вдень користувалися робітники із сусіднього дров’яного складу. Гаврош підняв її з несподіваною для його віку силою і приставив до передньої ноги слона. Біля верхнього кінця драбини у череві велетня чорнів отвір.
Гаврош показав своїм гостям на драбину й отвір і звелів:
— Лізьте вгору і заходьте.
Діти злякано перезирнулися.
— Не бійтеся, малі! — вигукнув Гаврош. — Дивіться-но!
Він обхопив руками шкарубку ногу слона і, не користуючись драбиною, швидко поліз угору, а тоді прослизнув у чорний отвір, наче вуж у нору. Через мить на краю оповитої мороком дірки розпливчастою білою плямою з’явилось його обличчя.
— Ану, малеча, лізьте! — гукнув Гаврош. — Побачите, як тут добре! Перший — ти, — сказав він старшому. — Я подам тобі руку.
Діти підштовхували один одного. Їм було страшно, але знову пішов дощ, і старший наважився. Менший, побачивши, як брат поліз угору, залишивши його самого між лапами величезного звіра, хотів був заплакати, але не посмів.
Старший підіймався, похитуючись, по щаблях драбини. Гаврош підбадьорював його вигуками, як учитель фехтування — свого учня, або погонич — мула:
— Не бійся! Отак!
— Лізь, лізь!
— Піднімай, піднімай ногу!
— Хапайся за щабель!
— Сміливіш!
І як тільки Гаврош дотягся до малого, він схопив його за руку й рвучко потяг до себе.
— Готово! — вигукнув він.
Хлопець зник в отворі.
— Сідайте, добродію, й зачекайте, — сказав Гаврош. — Я миттю.
Він ковзнув по нозі слона, схопив меншого з хлоп’яків, поставив його десь на середину драбини, а тоді поліз по щаблях, гукаючи старшому:
— Я підштовхуватиму його, а ти тягни!
Не встиг малий опам’ятатись, як його вже підняли, заштовхали, затягли, запхали в отвір, а Гаврош, заскочивши слідом за ним, штовхнув ногою драбину, яка впала у траву, заплескав у долоні й вигукнув:
— От і приїхали! Хай живе генерал Лафайєт!
Після цього вибуху веселощів він урочисто додав:
— Ну, малеча, ви у мене вдома.
Гаврош і справді був у себе вдома.
О, несподівана корисність нікому непотрібного! О доброта велетнів! Цей грандіозний монумент, що втілював собі задум імператора, став кублом для безпритульного хлопця. Виряджені буржуа, які гуляли в неділю по площі Бастилії, не раз казали, презирливо поглядаючи на слона: "Навіщо воно потрібне?" А потрібне воно було для того, щоб захистити від холоду, від морозу, від дощу, від зимового вітру мале створіння, яке не мало ні батька, ні матері, ні хліба, ні одягу, ні притулку, і якому інакше довелося б ночувати в багнюці, ризикуючи схопити лихоманку, або в снігу, де на людину чигає смерть. Здавалося, що старий і жалюгідний, всіма забутий мастодонт, покритий наростами, пліснявою та виразками, схожий на величезного жебрака, який марно випрошував милостиню, стоячи на перехресті, пожалів іншого жебрака — убогого пігмея, котрий не мав у що взутися, не мав даху над головою, ходив у лахмітті, дмухав на закляклі пальці, годувався покидьками. Ось для чого виявився потрібним слон на площі Бастилії!
Дірка, в яку пролазив Гаврош, була звичайною щілиною, схованою між передніми ногами слона, майже невидимою ззовні і такою вузькою, що пролізти в неї могли тільки діти й коти.
— Почнемо ось із чого, — заявив Гаврош. — Скажемо швейцарові, що нас нема вдома.
Він пірнув у темряву з упевненістю людини, яка добре знає своє помешкання, узяв дошку й затулив нею дірку. Потім знову зник у пітьмі, й діти почули, як потріскує сірник, занурений у пляшечку з фосфорною сумішшю. Сучасних сірників тоді ще не існувало.
Несподіваний спалах змусив малих закліпати очима — Гаврош запалив просякнутий смолою ґніт, який називають "підвальним щуром". Цей димучий "підвальний щур" тьмяно освітив черево слона.
Гаврошеві гості розглянулися навколо і, певне, спізнали те саме відчуття, яке опанувало Йону, коли він опинився в череві біблійного кита. Вони побачили величезний кістяк, що мовби охоплював їх. Довгий брунатний сволок, від якого відходили вигнуті поперечини, здавався хребтом із ребрами, гіпсові сталактити звисали повсюди, мов нутрощі, а широкі полотнища павутини між боками слона утворювали його діафрагму. В кутках миготіли якісь чорні плями, що здавалися живими створіннями.