— Як же мені писати? Я прив’язаний, — озвався бранець.
— Ви маєте рацію, — сказав Тенардьє. — Прошу пробачення.
Й, обернувшись до Гнуса, кинув:
— Відв’яжіть панові праву руку.
Крюк, він же Весняник, він же Гнус, виконав наказ Тенардьє. Коли права рука бранця звільнилася, Тенардьє вмочив перо в чорнило й подав йому.
— Врахуйте, добродію, що ви в нашій повній владі, й не змушуйте нас удаватися до крайніх заходів. Попереджаю: ми триматимемо вас тут, аж поки повернеться особа, якій буде доручено передати написаного листа. А зараз пишіть.
— Що писати? — запитав бранець.
— Я продиктую.
— Пан Білий узяв перо.
Тенардьє почав диктувати:
"Дочко моя…"
Бранець здригнувся і підвів погляд на Тенардьє.
— Ні, напишіть: "Моя люба дочко…", — сказав той. Білий підкорився. Тенардьє провадив: "…мені треба негайно тебе бачити. Довірся особі, яка передасть цю записку, і приїзди з нею".
Пан Білий усе написав.
— А зараз підпишіться, — сказав Тенардьє. — Як вас звати?
Бранець узяв перо і запитав:
— Кому призначається цей лист?
— Ви й самі знаєте. Дівчині. Жайворонку.
Було ясно, що Тенардьє уникає називати дівчину на ім’я. Може, він остерігався надто розкривати свою таємницю перед спільниками. Назвати ім’я — це вже дати якийсь ключ до розгадки, а він не хотів, щоб вони знали більше, ніж повинні були знати.
— Підпишіться, — повторив він. — То як вас звуть?
— Урбен Фабр, — відповів бранець.
Тенардьє спритним котячим рухом сунув руку в кишеню й дістав звідти носовичок, відібраний у пана Білого. Він знайшов ініціали й підніс їх до свічки.
— У. Ф. — сказав він. — Урбен Фабр. Збігається. Гаразд, підписуйтеся У. Ф.
Бранець підписався.
— Дайте я згорну аркуш — вам однією рукою незручно.
Зробивши це, Тенардьє сказав:
— Напишіть адресу. Я бачу, ви розумієте своє становище. Ви правдиво назвали своє прізвище та ім’я, і, гадаю, ви правильно назвете й адресу. Напишіть її своєю рукою.
Бранець якусь мить ніби роздумував, потім узяв перо й написав:
"Панні Фабр, у пана Урбена Фабра, на вулиці Сен-Домінік-д’Анфер, № 17".
Тенардьє схопив листа з якимсь гарячковим поспіхом.
— Жінко! — гукнув він.
Підбігла тітка Тенардьє.
— Ось лист. Ти знаєш, що тобі робити. Фіакр унизу. Негайно їдь і зразу повертайся. — Він обернувся до бандита із сокирою. — А ти, якщо вже скинув маску, проведеш даму. Сядеш на зап’ятки. Знаєш, де стоїть візок?
— Знаю, — відповів той.
І, поставивши сокиру в куток, рушив слідом за хазяйкою.
Коли вони вийшли, Тенардьє просунув голову в двері й гукнув у коридор:
— Тільки не загуби листа! Пам’ятай, ти везеш при собі двісті тисяч!
Грубий голос тітки Тенардьє відповів:
— Будь спокійний. Лист у мене за пазухою.
Не минуло й хвилини, як надворі ляснув батіг, потім ляснув ще й ще, усе тихше й тихше.
— Добре, — пробурчав Тенардьє. — З таким галопом хазяйка за три чверті години уже й повернеться.
Він підтягнув стілець до каміна і сів там, простягнувши до вогню заляпані багном чоботи.
— У мене змерзли ноги, — сказав він.
Схожі у своїх чорних масках на вуглярів, негрів або демонів, бандити мовчки збилися в кутку. Тенардьє грів ноги. Бранець не озивався. Похмура тиша змінила дикий гамір, який наповнював барліг ще кілька хвилин тому.
Свічка, яка стала схожа на гриб, ледь освітлювала величезне горище, жар пригас, і голови відбивалися на стінах і на стелі потворними тінями.
Чутно було лише сопіння п’яного — він спокійно спав у кутку.
Маріус чекав, охоплений тривогою, яка дедалі наростала. Загадка стала ще непроникнішою, ніж досі. Що то за дівчина, яку Тенардьє називав Жайворонком? Його "Урсула"? Але ж бранець, здавалося, анітрохи не схвилювався, почувши це прізвисько — Жайворонок. З другого боку, з’ясувалося походження літер У. Ф. Це означало Урбен Фабр, отже, Урсула перестала зватись Урсулою. Маріус стояв біля своєї шпарки, не здатний ні думати, ні зворухнутись, наче заворожений жахливим видовищем, яке розгорталося перед його очима. Він чекав, сам не знаючи чого. "У всякому разі, якщо Жайворонок — це вона, — думав він, — то я побачу її, адже Тенардьє звелів привезти її сюди. Тоді все буде просто, тоді я віддам життя, як буде треба, але визволю її! Ніщо не зупинить мене".
Так минуло близько чверті години. Тенардьє, здавалося, поринув у задуму. Бранець не ворушився. Проте іноді Маріусові вчувалося якесь шарудіння в тому місці, де він стояв.
Несподівано Тенардьє заговорив:
— Пане Фабр, слухайте уважно, що я вам зараз скажу.
Маріус нашорошив вуха.
— Я думаю, — провадив Тенардьє, — що Жайворонок — справді ваша дочка, і вважаю цілком нормальним, що вона живе з вами. Але тут така справа. Моя дружина з’явиться до неї з вашим листом, дівчина, звичайно, повірить їй, і вони обидві сядуть у фіакр із моїм приятелем на зап’ятках. За заставою їх чекає візок, запряжений парою добрих коней. Мій приятель і ваша панна пересядуть у той візок, а дружина повернеться сюди, щоб повідомити нам: "Усе зроблено". З вашою дочкою не станеться нічого поганого, візок доставить її в надійне місце, і як тільки ви дасте мені ці нещасні двісті тисяч, дівчину вам повернуть. Якщо ж із вашої ласки мене заарештують, мій приятель порішить Жайворонка. От і все.
Бранець не озвався, і після паузи Тенардьє додав:
— Тільки-но моя жінка повернеться і скаже: "Жайворонок у дорозі", — ми відпустимо вас, і ви зможете піти додому. Як бачите, ми не хочемо вчинити вам нічого лихого.
Жахливі видива промайнули в голові Маріуса. Як? То, виходить, дівчину сюди не привезуть? Одне з цих страховищ потягне її в нічний морок? Маріус уже не сумнівався: ідеться саме про неї. Що робити? Вистрелити з пістолета? Віддати цих покидьків у руки правосуддя? Але вбивця, що стояв тут із сокирою, залишився на волі, й Маріус подумав про страшні слова Тенардьє: "Якщо ж із вашої ласки мене заарештують, мій приятель порішить Жайворонка".
Тепер його стримував не тільки полковників заповіт, а й страх за життя тієї, кого він кохав.
Аж ось посеред гнітючої тиші, яка панувала в лігві Тенардьє, зарипіли й грюкнули, зачиняючись, двері з вулиці.
Бранець ворухнувся у своїх путах.
— Вернулася хазяйка, — мовив Тенардьє.
Тільки-но він це сказав, як тітка Тенардьє вдерлася до кімнати — червона, засапана, з палахкотючими очима — й вигукнула, ляснувши здоровенними долонями себе по стегнах: