З другого боку, невже він повинен зрадити жертву і пощадити вбивцю? Маріус тремтів, голова йому йшла обертом. Усе залежало від нього. Якщо він вистрелить, пана Білого буде врятовано, а Тенардьє загине; якщо ні — він віддасть на погибель пана Білого, а Тенардьє — хто знає? — може, і врятується. Що йому робити? Порушити батьків заповіт, чи дати здійснитися злочину? Маріусові здавалося, що "його Урсула" благає за свого батька, а з другого боку — полковник просить за Тенардьє. Юнак відчував, що зараз збожеволіє. Коліна йому підгиналися. І він не мав навіть часу на роздуми — так швидко розвивалися події.
А тим часом Тенардьє, — далі ми називатимемо його тільки так, — ходив сюди-туди біля столу, охоплений диким торжеством.
Аж ось він обернувся до пана Білого і став викрикувати:
— Ага, нарешті я здибав вас, добродію філантроп! Пане обшарпаний мільйонер! Старий йолопе! То ви не впізнали мене! То це не ви вісім років тому в різдвяний вечір прийшли до моєї корчми в Монфермеї і забрали Фантінину дочку, Жайворонка! Не на вас був жовтий редингот! Не ви тоді принесли пакет із лахами, як і сьогодні вранці до нас! Тобі не здається, жінко, що це в нього така манія — носити по домах вузли з вовняними панчохами? — Тенардьє хвилину помовчав, немов задихнувшись від надміру почуттів, а тоді провадив: — Будьте ви проклятий! Це ви — причина всіх моїх нещасть! За півтори тисячі франків ви забрали у мене дівчину, яка явно була з багатого роду. Вона вже принесла мені чимало грошей, і я б жив її коштом усе життя! А признайтеся, ви добре посміялися тоді з мене у лісі, коли пішли собі з Жайворонком? Ви мали при собі палицю і були сильніший. Ну, а сьогодні моя черга сміятися. Ви програли, чоловіче! Я йому, бачте, намолов, ніби я актор, ніби мене звуть Фабанту, ніби завтра мені платити за квартиру! А він, бовдур, і повірив! І притарабанив свої нікчемні чотири монети! Хоч би на сто франків розщедрився, мерзотник! А я й кажу собі: "Ну, стривай! Сьогодні вранці я лижу твої ноги, а ввечері я вгризуся тобі в самісіньке серце!"
Тенардьє замовк. Він задихався. Його вузькі груди роздималися, наче ковальський міх, а погляд світився гидкою радістю, яку відчуває істота слабка, підла й жорстока, коли дістає змогу розчавити того, кого досі боялася, і принизити того, кому лестила; з такою самою радістю карлик поставив би ногу на голову Голіафа, а шакал роздирав би пораненого буйвола, уже не здатного захиститись, але ще здатного страждати.
Пан Білий не уривав Тенардьє, але сказав, коли той замовк:
— Я не розумію, про що ви говорите. Ви прийняли мене за когось іншого. Я чоловік бідний і зовсім не мільйонер.
— Он як! — прохрипів Тенардьє. — То ви, виявляється, жартівник! Ви нічого не пам’ятаєте? Ви не знаєте, хто я такий?
— Даруйте, добродію, — ввічливо відповів пан Білий, — я бачу, що ви бандит.
Навіть найогидніші створіння здатні ображатись, навіть страховища бувають вразливі. Почувши слово "бандит", тітка Тенардьє зіскочила з ліжка, а її чоловік ухопив стілець із такою люттю, наче хотів рознести його в друзки.
— Не пхайся! — гаркнув він на дружину. Потім обернувся до пана Білого: — Бандит! Це ви нас так називаєте, панове багатії! Я розорився, я ховаюся, у мене немає жодного су — значить, я бандит! Ось уже три дні, як я нічого не їв — звичайно ж, я бандит! А ви собі сидите біля каміна або розгулюєте в теплих рединготах, наче архієпископи, об’їдаєтеся трюфелями, ласуєте спаржею в січні, коли ціна їй сорок франків за пучок, а тоді приходите в наші нетрища і називаєте нас бандитами! І затямте собі, добродію мільйонер, я вам не якась темна особа, я статечний буржуа і я мав патент на торгівлю, а от хто ви такий — ще невідомо! Я старий солдат! Я брав участь у битві під Ватерлоо і врятував там генерала! Він навіть назвав мені своє прізвище, але голос у нього так ослаб, що я нічого не розібрав, крім "мерсі". Я волів би почути його прізвище, а не оте "мерсі". Тоді, може, розшукав би його. Ось на цій картині, що її намалював сам Давід у Брюсселі, зображено, як я несу генерала під градом картечі. Давід захотів увічнити мій подвиг. А той генерал виявився не кращим за інших, нічим мені не допоміг. Я солдат Ватерлоо, щоб ви знали! Ну, а зараз пора кінчати. Мені потрібні гроші, багато грошей, сила грошей, а то я знищу вас, будьте ви проклятий!
Маріус трохи опанував себе і слухав. Останні сумніви розвіялись. Перед ним справді був той самий Тенардьє, про якого згадав у своєму заповіті полковник. Маріус затремтів, почувши докір на адресу батька. Його вагання посилились. А втім, у словах Тенардьє, у тоні його голосу, в палахкотючому погляді, в цій суміші хизування й ненависті, гордості й ницості, люті й дурості, в цьому хаосі правдивого розпачу й награних почуттів, у цій зухвалій оголеності бридкої душі, — було в усьому цьому щось огидне, як саме зло, і гостре, як сама правда.
Картина "Давідового" пензля, яку Тенардьє запропонував панові Білому, була, звичайно ж, вивіскою його корчми, що її, як читач, певно, пригадує, він сам таки й намалював. Маріус придивився уважніше до тієї мазанини і справді побачив там щось схоже на битву: на тлі порохового диму один чоловік ніс на спині іншого. То були сержант-рятівник і врятований ним полковник. У Маріуса паморочилась голова, перед ним уже була не вивіска Монфермейської корчми, а мовби розкрита могила, з якої підвівся привид, серце в Маріуса калатало, гармати Ватерлоо гуркотіли в нього у вухах, і йому здавалося, ніби спотворена і закривавлена постать батька пильно дивиться на нього з того зловісного полотна.
Тим часом Тенардьє відсапався і, втупивши в пана Білого свої налиті кров’ю очі, тихо й уривчасто запитав:
— Ти хочеш щось сказати перед останнім пригощанням?
Пан Білий мовчав. Посеред тиші раптом пролунав хрипкий голос із коридора:
— Кому наколоти дров? Я готовий!
То озвався чоловік із сокирою, який чомусь розвеселився.
Водночас у дверях з’явилася величезна пика — землиста, вкрита щетиною, з оскаленими в посмішці страшними іклами.
— Ти нащо скинув маску? — люто загорлав на нього Тенардьє.
— Щоб посміятися, — відповів той.