Він обернувся до Маріуса і пильно глянув на нього:
— Ви не боїтеся?
— Кого?
— Тих людей.
— Не більше, ніж ви! — досить грубо відповів Маріус, який тільки тепер помітив, що цей лягавий у розмові з ним не вживає звертання "добродію".
— Ви відповідаєте, як людина смілива й чесна, — з якоюсь повчальною урочистістю в голосі сказав інспектор. — Відвага не боїться злочину, а чесність не боїться властей.
— Гаразд, але що ви збираєтеся робити? — урвав його Маріус.
Замість відповіді інспектор запитав:
— Ви маєте ключ від дверей дому?
— Так, — мовив Маріус.
— Дайте його мені.
Маріус дістав із жилетної кишені ключ і віддав інспекторові.
— Якщо ви мені повірили, приходьте не сам-один, — сказав він.
Інспектор подивився на Маріуса поглядом, яким би Вольтер обдарував провінційного академіка, що підказав би йому риму. Він сунув руки в бездонні кишені свого редингота й дістав звідти два маленькі пістолети, які подав Маріусові.
— Візьміть їх, — мовив він. — Повертайтеся до себе і сховайтеся у своїй кімнаті. Треба, щоб вони думали, ніби вас немає вдома. Пістолети заряджені. Кожен двома кулями. Ви спостерігатимете крізь шпарку в стіні. Публіка зійдеться, і ви їм спочатку не заважайте. Коли вам здасться, що пора кінчати, стріляйте в стелю або куди завгодно. Усе інше — то мій клопіт. Тільки не стріляйте занадто рано. Дочекайтеся, поки вони візьмуться до діла, — ви адвокат і повинні знати, як це важливо.
Маріус сховав пістолети до своїх жилетних кишень.
— А тепер, — сказав інспектор, — нам не слід гаяти ні хвилини. Зараз пів на третю. Вони збираються на сьому?
— На шосту, — відповів Маріус.
— Час у мене ще є, — мовив інспектор. — Але всього іншого немає. Не забудьте, як ми домовились. Один пістолетний постріл.
— Не турбуйтеся, — відповів Маріус.
Він уже натиснув на клямку дверей, щоб вийти, коли інспектор гукнув йому навздогін:
— До речі, якщо я вам знадоблюся, то приходьте сюди або пришліть кого-небудь! Запитаєте інспектора Жавера.
15. Жондрет закуповує інструмент
Того самого дня близько третьої Курфейрак і Боссюе волею випадку опинилися на вулиці Муфетар. Наразі Боссюе помітив Маріуса — той ішов у напрямку застави, і вигляд у нього був дивний.
— Глянь! — вигукнув Боссюе. — Маріус!
— Бачу, — сказав Курфейрак. — Але озиватися до нього не слід.
— Чому?
— Він дуже заклопотаний.
— Чим?
— Ти хіба не бачиш, який у нього вираз обличчя?
— Який?
— А такий, ніби він когось вистежує.
— Справді, — погодився Боссюе. — Але кого?
— Яку-небудь кицю-дівицю-чепчик-із-квіткою. Адже він закоханий.
— Але я не бачу ніякої ні киці, ні дівиці, ні чепчика з квіткою, — зауважив Боссюе. — Сам поглянь — на вулиці жодної жінки.
Курфейрак придивився і вигукнув:
— Отакої! Він вистежує чоловіка!
І справді, за двадцять кроків перед Маріусом ішов сивобородий чоловік у кашкеті й новому, завеликому для себе рединготі, з-під якого виглядали заляпані багнюкою подерті штани.
Боссюе засміявся.
— Що то за тип, як ти думаєш?
— Звичайно, поет, — відповів Курфейрак. — Поети залюбки хверцюють і в штанях торговців кролячими шкурками, й у рединготах перів Франції.
— Погляньмо, куди прямує Маріус, — запропонував Боссюе.
— Ви просто нахаба, Орле-з-Мо! — вигукнув Курфейрак. — Вистежувати того, хто сам когось вистежує!
Й обидва приятелі повернули назад.
Маріус і справді побачив Жондрета на вулиці Муфетар і вирішив постежити за ним.
Жондрет ішов собі, ні про що не здогадуючись.
Він звернув із вулиці Муфетар і зайшов до однієї з найжалюгідніших халуп на вулиці Грасйоз. Через чверть години він вийшов із тієї халупи й повернувся на вулицю Муфетар. Якийсь час він затримався в крамниці залізних виробів, на розі вулиці П’єр-Ломбар, і вийшов звідти з великим долотом, яке заховав під редингот. Навпроти Малої Дворянської вулиці він звернув ліворуч і швидко дістався до Малої Банкірської. Почало сутеніти, знову пішов сніг. Маріус причаївся за рогом Малої Банкірської й не пішов за Жондретом. І добре зробив, бо, дійшовши до того муру, де Маріус підслухав розмову кудлатого з бородатим, Жондрет обернувся, перевіряючи, чи ніхто не стежить за ним. Потім перескочив через мур і зник.
Маріус подумав, що слід скористатися з відсутності Жондрета й повернутись додому, бо тітка Бюргон, вирушаючи в місто мити посуд, щовечора замикала дім, а він, Маріус, віддав свій ключ інспекторові.
Уже посутеніло, і з-за низького куполу лікарні Сальпетрієр викочувався червоний місяць.
Маріус сягнистими кроками рушив до будинку номер п’ятдесят — п’ятдесят два. Двері були ще відчинені. Він навшпиньки піднявся сходами і попід стіною пробрався коридором до своєї комірчини. Коли Маріус проходив повз одну із незаселених кімнат, двері до яких тітка Бюргон залишала розчиненими навстіж, йому здалося, ніби перед ним промайнули голови чотирьох чоловіків, що стояли нерухомо, тьмяно освітлені присмерковим світлом, яке проникало крізь слухове віконце. Маріус не став придивлятися пильніше, боячись, щоб його не викрили. Йому пощастило нечутно й непомітно дістатися до своєї кімнати. Він повернувся саме вчасно. Через хвилину він почув, що тітка Бюргон вийшла з дому й замкнула двері.
16. Як дзеркало стало Маріусові у великій пригоді
Маріус сів на ліжко. Було десь пів на шосту. Тільки півгодини відокремлювали його від того, що мало відбутися.
Сніг уже не падав. Місяць виринув із туману, і його світло, змішане з відблиском снігу, наповнювало кімнату наче сріблистою імлою.
В барлозі Жондретів світилося. Крізь шпарку в перегородці до кімнати Маріуса проникав промінь, що здавався кривавим. Проте ніхто там начебто не ворушився, не розмовляв і навіть не дихав. Якби не те червонясте світло, можна було б подумати, що за стіною могила.
Маріус обережно зняв чоботи і засунув їх під ліжко.
Збігло кілька хвилин. Маріус почув, як унизу заскрипіли двері, важкі кроки прогупали по сходах і в коридорі, потім клацнула клямка сусідніх дверей. То повернувся Жондрет.
Відразу озвалося кілька голосів. Уся родина була вдома. Вони мовчали за відсутності хазяїна, як ото мовчать у норі вовченята, коли там немає вовчиці.
— Це я, — сказав Жондрет.
— Добривечір, таточку! — заверещали дівчата.