У нього була дружина й двоє дітей, але він не знав, що з ними сталося. Він загубив їх, як гублять носовичок. Інтелігент становив рідкісний виняток у тому темному світі, де обертався: він читав газети. Якось, ще коли жив із родиною в халабуді на колесах, він прочитав у "Месажері", що одна жінка народила дитину з мордочкою теляти. "Ото пощастило! — вигукнув він. — А в моєї, бач, не стало кебети подарувати мені таке немовля!"
Потім він усе покинув, щоб "завоювати Париж". Його власний вислів.
Хто був Хапнигріш? То була сама ніч. Він чекав, коли небо й земля почорніють, і тільки тоді з’являвся. На смерканні він виповзав зі своєї нори і залазив туди, перш ніж засіріє світанок. Де була його нора? Ніхто цього не знав. Навіть у найчорнішій темряві він розмовляв зі своїми спільниками не інакше, як повернувшись до них спиною. Називали його Хапнигріш, проте він казав: "Ні, мене звуть Ніщо". Варто було комусь принести свічку, як він надівав маску. Він умів чревовіщати. Інтелігент казав: "Хапнигріш — це нічний птах із двома голосами". Хапнигріш був невловний, невидимий, страхітливий. Ніхто не знав напевне, чи є в нього ім’я — Хапнигріш було тільки прізвисько; чи є в нього голос — він частіше говорив черевом, аніж ротом; чи є в нього обличчя — його бачили не інакше, як у масці. Він зникав, наче розчинявся в повітрі. Він з’являвся, ніби виростав із-під землі.
Але найжахливішим страховищем серед цих чотирьох був Чепурунчик. Він здавався зовсім іще хлопчиком: менш ніж двадцять років, гарненьке личко, губи як вишні, лискуче чорне волосся, весняне сяйво в очах. Він утілював у собі всі вади і був здатен на будь-який злочин. З вуличного хлопчиська-гамена він перетворився на розбишаку, з розбишаки — на бандита і вбивцю. Ремеслом цього лагідного, граційного, дужого, розніженого й жорстокого юнака був грабунок з убивством. Капелюха він трохи збивав набакир, щоб зліва виглядало пасмо волосся — у стилі 1829 року — й носив редингот найкращого крою, хоч і трохи потертий. На вбивства й бандитизм цього молодика штовхало бажання добре вдягатися. Вважаючи себе вродливим, він захотів стати й франтом. А головна умова франтівства — гультяювання. Проте гультяювання бідняка — це пряма дорога до злочину. Мало хто з бандитів навіював такий страх, як Чепурунчик. У вісімнадцять років він уже мав на совісті кілька вбивств. Не один перехожий залишився лежати на темній стежці цього покидька, розкинувши руки в калюжі крові. Кучерявий, напомаджений, з тонким станом, жіночими стегнами, з бюстом прусського офіцера, з елегантно пов’язаною краваткою, з кастетом у кишені, квіткою в петельці — таким був цей джигун підземного світу, завжди супроводжуваний захопленим шепотінням бульварних дівок.
2. Хто входив до банди
Ці четверо бандитів тримали під страхом увесь Париж, спритно вислизаючи з пазурів поліції; переймаючи одне в одного клички й хитрощі; змінюючи свої обличчя, як ото після карнавалу скидають накладний ніс; часом зменшуючись так, що здавалися одним чотириголовим грабіжником, а часом розростаючись до розмірів величезної зграї.
Завдяки розгалуженій мережі своїх підземних зв’язків, Інтелігент, Паща, Хапнигріш і Чепурунчик керували всією злочинною діяльністю у межах департаменту Сени. Вони були також головними виконавцями більшості злочинів. Наче з-під землі, виринали вони перед перехожим, наміченим у жертву. Вони легко знаходили помічників, якщо в цьому виникала потреба. Для постановки своїх бандитських трагедій вони мали напохваті цілу трупу підземних акторів.
На смерканні — час їхнього пробудження — усі четверо сходилися на пустирищі, яке прилягало до лікарні Сальпетрієр. Там вони влаштовували наради, обмірковували, як найліпше використати дванадцять нічних годин.
"Коти" — так прозвали в підземному світі цих чотирьох, мабуть, тому, що вони провадили котячий спосіб життя — удень спали, а вночі шастали в пошуках здобичі.
Сюжет п’єси можна іноді вгадати, ознайомившись зі списком дійових осіб. Так само можна дістати досить точне уявлення про банду з переліку бандитів. Ось на які прізвиська відгукувалися головні помічники четвірки Котів — ці прізвиська збереглися в архівах поліції:
Крюк, він же Весняник, він же Гнус.
Відьмак.
Довбня — дорожній сторож, він уже зустрічався в нашій оповіді.
Вдова.
Крайсвіту.
Негр.
Свиснирак.
Депеша.
Фаунтлерой, він же Квіткарка.
Хвалько — звільнений каторжник.
Шлагбаум, він же пан Дюпон.
Майдан.
Дрізд.
Заколот.
Лихвар, він же Чудій.
Мереживник.
Стовбуланоги.
Півліара, він же Двамільярди.
І так далі, і таке інше.
Ці прізвиська — а ми назвали далеко не всі — мають своє обличчя. Вони позначають не так окремих осіб, як типи. Кожне таке прізвисько відповідає особливому різновиду потворних наростів, що утворюються під сподом цивілізації.
Ці істоти неохоче показували свої обличчя, і їх мало хто бачив. Удень, стомлені після кривавої нічної роботи, вони відсиплялися то в ямах для випалювання вапна, то в занедбаних каменярнях Монмартра або Монружа, а іноді й у стічних трубах. Вони закопувалися під землю.
Що стало з тими людьми? Вони існують і тепер. Вони існували завжди. У своїх похмурих підземеллях вони знову й знову відроджуються із соціальних нечистот, які туди просочуються. Вони повертаються, ці привиди, — завжди одні й ті самі, тільки в інших шкурах і під іншими іменами.
Страшно зустріти таких людей уночі на безлюдному бульварі. Вони здаються постатями, утвореними з туману; так ніби замість душ у них тіні, і лише на кілька хвилин відокремлюються вони від ночі, щоб здійснити своє криваве діло.
Що треба, аби ці вампіри зникли? Світло. Потоки світла. Жоден кажан не зносить ранкового проміння. Залийте ж світлом підземелля нашого суспільства!
Книга восьма
Лихий бідняк
1. Маріус, шукаючи дівчину в капелюшку, зустрічає чоловіка в кашкеті
Минуло літо, потім і осінь. Прийшла зима. Ні пан Білий, ні дівчина більше не з’являлися в Люксембурзькому саду. У Маріуса була одна тільки думка — як би знову побачити миле й кохане личко. Він шукав без упину, він шукав повсюди, але марно. Це вже був не колишній палкий і замріяний Маріус, не рішучий і твердий духом юнак, сповнений гордих помислів і жадань, — тепер він скидався на собаку, що загубив хазяїна. Його опанував чорний смуток. Усе було скінчено. Робота викликала в нього відразу, прогулянки стомлювали його, самотність навіювала нудьгу. Неосяжна природа, ще недавно наповнена формами, світлом, голосами, мудрими порадами і повчаннями, манливою далечінню, тепер здавалась йому порожньою. Так ніби все оте безслідно зникло.