А чи пощастить урятувати життя Андерсові, ніхто не міг сказати. Кущик був такий жалюгідно малий і так загрозливо згинався під вагою його тіла. Скільки він ще протримається, поки відірветься й полетить у провалля, прихопивши з собою Андерса як пасажира?
Єва-Лотта не витримала.
— Що нам робити? Що можна зробити? — забідкалася вона, дивлячись на Калле потемнілими з відчаю очима.
Як завше, коли загрожувала небезпека, знаменитому детективові довелося взяти керівництво на себе.
— Тримайся, Андерсе! — гукнув він. — Я зараз принесу мотузку!
Минулого тижня вони біля руїн замку вчилися кидати лассо. І десь там повинна була лежати мотузка, повинна була лежати!
— Мерщій, Калле! — крикнув Йонте, коли той стрімголов вискочив за браму замку.
— Мерщій, мерщій! — закричали вони всі разом, хоч то був зайвий крик: Калле й так біг з усієї сили.
Водночас вони намагалися підбадьорювати Андерса.
— Не хвилюйся! — гукала Єва-Лотта. — Зараз Калле принесе мотузку!
А його справді треба було підбадьорювати. Становище його було невеселе. Він обережно вибрався на кущ і тепер сидів на ньому, як відьма на мітлі. І боявся глянути вниз, у провалля. Боявся крикнути. Боявся ворухнутися. Боявся будь-що зробити. Він міг тільки чекати й розпачливо дивитися на кущ. А кущ зігнувся біля самого коріння, кора на ньому полопалася стяжками, Андерсові було видно всередині білі волокна, що гнулися й потріскували. Якщо Калле не з'явиться зараз, то мотузка вже не буде потрібна.
— Чому його й досі нема? — схлипувала Єва-Лотта. — Чому він не поспішає?
Аби вона знала, як Калле поспішав. Він літав навкруги, наче оса, і шукав, шукав, шукав… але мотузки не було.
— Рятуйте! — нажахано шепотів Калле.
— Рятуйте! — шепотів побілілими губами Андерс, сидячи на своєму кущі, якому судилося так недовго рости й зеленіти.
— Ой-ой-ой! — проказував Сікстен, що вже вибрався на помісток від оборонної вежі. — Ой-ой-ой!
Та ось з'явився Калле. Нарешті… і з мотузкою.
— Єво-Лотто, залишайся нагорі, дивитимешся, чи добре ляже мотузка! — наказав він. — А ви всі спускайтеся сюди вниз.
Треба було поспішати. Калле знав, що йому робити. Знайти камінь і міцно прив'язати його до одного кінця мотузки. Перекинути її тим кінцем через мур так, щоб не влучити Андерсові в голову. Сподіватися, палко сподіватися, що Андерс устигне спіймати мотузку, поки не буде запізно.
Коли надто поспішаєш, коли дорога кожна мить, пальці й руки не слухаються.
Унизу сидить Андерс і тужно дивиться на мур. Невже допомога не встигне? Ні, встигла! Мотузка зі зашморгом майнула через мур. Але лягла задалеко! Його спраглі руки не досягнуть її.
— Далі праворуч! — гукає Єва-Лотта зі свого спостережного місця.
Калле і всі решта внизу під муром мордуються з мотузкою, шарпають її, намагаючись пересунути ближче до Андерса. Та нічого не виходить. Вона десь нагорі напевне зачепилася за якийсь горбик.
— Я більше не витримаю, — шепоче Єва-Лотта. — Не витримаю.
Вона бачить, як хлопці надаремне шарпають мотузку. Бачить, як знесилів уже переляканий Андерс… і бачить кущик, що дедалі нижче схиляється над проваллям. Ох, Андерсе, найбіліша з Білих Троянд, ватажку Білих Троянд!
— Я більше не витримаю ані секунди, не витримаю!
Швидко й легко вона вибігає босими ногами на мур. Тримайся, Єво-Лотто! Не дивися вниз, тільки біжи до мотузки, нахилися, так, так, нахилися, хоч ноги під тобою тремтять, відчепи мотузку, посунь її, обернися на вузенькому мурі і мчи назад до помістка від оборонної вежі.
Вона впоралася… і тепер вибухає нестримним плачем.
А Калле вже спускає мотузку. Камінь уже перед очима в Андерса. Він обережно простягає до нього пальці. Кущик нахиляється ще нижче, і Єва-Лотта затуляє руками обличчя. Але ж вона повинна спостерігати, повинна присилувати себе дивитися. Ось-ось кущик відривається, його корінці більше не можуть утриматися в розколині. Єва-Лотта бачить щось зелене, воно поволі котиться вниз і зникає, але в останню мить Андерс хапається за мотузку.
— Він тримається! — нестямно кричить Єва-Лотта. — Він тримається!
Потім вони обступають Андерса. Вони так його люблять, так радіють, що він не полетів разом із кущем у провалля. Калле крадькома простягає руку й торкається Андерсового плеча. Який же Андерс гарний товариш! І як добре, що він живий!
— А кущик тебе врятував, а сам полетів у провалля, — каже Єва-Лотта, ніби підсумовує те, що сталося, і всі кивають головами.
Так, кущик урятував Андерса, а сам полетів у провалля.
— А що ти думав робити в тому кущику? — питає Сікстен. — Хотів пошукати пташиних яєчок?
— Так, я думав, що тобі не завадило б кілька яєчок на бенкеті в замку твоїх предків, — відповідає Андерс.
— Але ти сам мало не став розбитим яєчком, — каже Калле.
І вони сміються. Ха-ха-ха, справді, Андерс мало не став розбитим яєчком!
Сікстен ляскає себе по ногах і регоче дужче за всіх. Та раптом відчуває, як у нього болять побиті коліна і як йому холодно в мокрому одязі.
— Ходімо, Бенку і Йонте! Вшиваймося! Сікстен підтюпцем біжить до замкової брами, а його лицарі за ним. У брамі він обертається, весело махає рукою Калле, Андерсові та Єві-Лотті й гукає:
— Бувайте, базіки з ордену Білої Троянди! Завтра ми згладимо вас зі світу!
Але ватажок Червоних Троянд помилився. Мине не один день, поки Червоні і Білі Троянди знов почнуть війну.
3
Три Білі Троянди, веселі й задоволені, поверталися додому. Ніч була цікава, а пригода з Андерсом не вивела їх із рівноваги. Вони ще не втратили властивої молодим чудової здатності сприймати життя таким, яким воно є цієї миті. Поки Андерс висів на кущі, вони не тямилися з ляку, але нащо перейматися цим тепер? Адже все скінчилося добре, і Андерс уже й не згадував про те, що пережив, і не боявся, що йому снитимуться страшні сни про ту невеличку пригоду. Він думав, що зараз прийде додому, спокійно виспиться, а вранці прокинеться, і його чекатиме новий день і нові небезпеки.
Та нікому з Білих Троянд не судився тієї ночі спокійний сон.
Діти одне за одним ішли вузькою стежкою до міста. Вони не були дуже втомлені, проте Калле позіхнув на весь рот і сказав, що, власне, в частини людства заведено вночі спати і не завадило б їм і собі спробувати, чи справді спати приємно, чи ні.