— Яка борода? — сердито сказав Расмус. — У тата нема бороди.
— Нема? — засумнівався Андерс. — У всіх професорів є борода.
— А от і нема, — сказав Расмус і поважно рушив назад до веранди. Мовляв, вони всі дурні і він більше не буде з ними говорити.
Та опинившись у безпеці на веранді, він обернувся і гукнув тій трійці біля хвіртки:
— Пхе на вас, ляпали! Ви дурні! Мій тато — професор без бороди, і він робить бляху!
Калле, Андерс і Єва-Лотта весело дивилися на розлюченого хлопчика на веранді. Вони не хотіли дратувати його. Єва-Лотта навіть швидко ступила кілька кроків, щоб догнати малого і трохи заспокоїти його, але відразу зупинилася, бо тієї самої миті за спиною в Расмуса відчинилися двері і хтось вийшов. То був засмаглий чоловік років тридцяти. Він міцно схопив Расмуса й посадив його собі на плече.
— Ти правду кажеш, Расмусе, — мовив чоловік, — твій тато — професор без бороди, і він робить бляху.
Він зійшов униз піщаною стежкою з Расмусом на плечі, і Єва-Лотта трохи злякалася, бо зайшла на чуже подвір'я.
— Тепер ти бачиш, що в нього нема бороди! — переможно гукнув Расмус Калле, що й далі нерішуче стояв біля хвіртки. — Тому, звичайно, він може їздити мотоциклом!
Він уже був уявив свого тата з довгою, хвилястою бородою, що заплуталася в колесі, і це було вкрай неприємне видовище.
Калле й Андерс чемно вклонилися.
— Расмус каже, що ви робите бляху, — мовив Калле, щоб відвернути розмову від бороди на інше.
Професор засміявся.
— Авжеж, мабуть, можна й так сказати, — відповів він. — Бляха… легкий метал… розумієте, я зробив невеличкий винахід.
— Який саме? — зацікавлено спитав Калле.
— Знайшов спосіб зробити легкий метал непробивним, — відповів професор. — Це те, що Расмус називає робити бляху.
— Так, я читав про це в газеті, — жваво втрутився Андерс. — То ви славетна людина!
— Так, славетна, — підтвердив зі свого високого місця Расмус. — І бороди в нього нема. Тепер бачите?
Професор не підтримав розмови про свою славу, а натомість сказав:
— Ну, Расмусе, ходімо снідати. Я підсмажу тобі шинки.
— Я не знала, що ви мешкаєте тут, у місті, — мовила Єва-Лотта.
— Тільки влітку, — відповів професор. — Я винайняв на літо цю халабуду.
— Бо ми з татом хочемо тут літувати, поки мама лежить у лікарні, — сказав Расмус. — Ми вдвох, самі. Бачите!
2
Батьки часто заважають, коли треба воювати. А заважають вони по-всякому. Часом бакалійникові Блюмквісту здавалося, що син тоді, коли найбільше покупців, повинен допомагати йому в крамниці. А начальника пошти часто опосідала безглузда думка, що Сікстенові треба скородити граблями стежки в садку і косити траву. Дарма Сікстен переконував батька, що зарослий садок багато кращий. Начальник пошти тільки хитав головою і мовчки показував на косарку.
Ще наполегливіший і вимогливіший був швець Бенгтсон. Сам він почав заробляти на себе, мавши тринадцять років, і вважав, що син повинен брати з нього приклад. Тому він пробував дужою рукою втримати Андерса під час канікул на шевському стільчику. Та Андерс згодом набув дивовижного вміння уникати будь-якого замаху на свою золоту свободу. Тож коли швець сходив згори до майстерні, щоб посвятити свого старшого сина в таємниці шевського ремесла, стільчик, де мав сидіти Андерс, переважно був порожній.
По-справжньому людяний був лише батько Єви-Лотти.
— Аби ти тільки була весела, добра й забагато не пустувала, то роби собі що хочеш, — казав пекар і ніжно клав свою батьківську руку на біляву голову Єви-Лотти.
— Якби всім такий батько, — гірко сказав Сікстен, навмисне голосно, щоб заглушити торохтіння косарки.
Це вже вдруге за короткий час немилосердний батько загадував йому присвятити себе садівництву.
Бенка і Йонте висіли на штахетах і співчутливо спостерігали за його зусиллями. Вони намагалися втішити його тим, що яскраво змальовували свої власні біди. Бенка до самого полудня рвав порічки, а Йонте глядів своїх менших брата й сестру.
— Що ж, у такому разі доведеться скористатись ніччю, коли ми хочемо налупцювати Білих Троянд, — обурено сказав Сікстен. — Бо за цілий Довгий день не випадає жодної вільної хвилини, щоб зробити хоч би найнеобхідніше.
Йонте підтримав його:
— Ти добре кажеш! А чи не налупцювати нам Білих уже цієї ночі?
Сікстен негайно відставив косарку і сказав:
— Ти не дурний, Йонте. Ану ходімо до нашого штабу і влаштуємо воєнну раду!
І вони склали у штабі, що містився в Сікстеновому гаражі, план нічного бою. Потім той виклик ватажка Червоних Троянд Бенка поніс до Білих.
Андерс і Єва-Лотта сиділи в пекаревій альтанці й чекали, коли зачиниться Блюмквістова бакалійна крамниця і Калле звільниться. Щоб згаяти час, вони грали в хрестики та нулі і їли сливи. Ватажок Білих Троянд зовсім розімлів на теплому липневому сонці і не здавався вельми войовничим. Але відразу стрепенувся, коли помітив Бенку, який так біг кладкою Єви-Лотти, що аж вода розбризкувалася з-під його босих ніг. У руці він тримав папір і, стримано вклонившись, вручив той папір ватажкові Білих Троянд, тоді швидко зник тим самим шляхом, що прийшов.
Андерс виплюнув сливову кісточку і почав голосно читати:
"Цієї ночі при місячному світлі відбудеться бенкет у замку моїх предків. Бо Червоні Троянди святкуватимуть відвоювання у поганів прехвального Великого Мумрика!!!
Попередження!!! Не турбуйте нас!!! Усі мерзенні винюхувачі Білих Троянд будуть нещадно знищені.
Сікстен, лицар і ватажок Червоних Троянд.
Увага! Дванадцята година ночі в старому замку".
Андерс і Єва-Лотта перезирнулися і вдоволено пирхнули.
— Ходімо, попередимо Калле, — сказав Андерс, засовуючи папір у кишеню штанів. — Згадай моє слово: настає ніч Довгих Мечів.
Містечко спало в місячному сяйві глибоким, безтурботним сном і не передчувало ночі Довгих Мечів. Не передчував її і поліцай Б'єрк, що неквапом ходив безлюдними вулицями. Скрізь було тихо — він чув тільки стукіт своїх каблуків об бруківку. Містечко спало в повені місячного сяйва, і те ясне світло над вулицями та майданом нічим не зраджувало ночі Довгих Мечів. Але навкруги поснулих будинків і садків залягали глибокі тіні, і якби поліцай Б'єрк приглянувся пильніше, то помітив би, що там хтось тихо ступає, скрадається і шепотить. Почув би, як у будинку пекаря Лісандера обережно відчинилося вікно, й побачив би Єву-Лотту, що злазила драбиною. Почув би, як Калле тихо свиснув з-за рогу Блюмквістового будинку, даючи сигнал Білим Трояндам, побачив би, як на мить майнула постать Андерса і зникла в рятівному затінку бузкового живоплоту.