— До речі, можу вам сказати, що той Клас нарешті признався, — додав пекар уже внизу.
Так, старший брат Клас признався. Не міг же він заперечити, що то його вексель.
Отже, настала врешті хвилина, якої він так боявся, про яку думав протягом багатьох сповнених жахом ночей. Хвилина, коли буде доведена його вина і він муситиме спокутувати свій злочин.
Старший брат Клас уже багато років не мав спокою. Ненастанна потреба грошей, що спонукала його до сумнівних стосунків з Греном, зробила з нього безпорадну, зацьковану людину, яка ні на хвилю не почувалася спокійною. А після жахливої середи наприкінці липня неспокій змінився нестерпним жахом, що не покидав його ні вдень ні вночі.
Як йому не боятися тепер, коли він мусив признатись до злочину й приготуватися до довгої багаторічної кари? Може, страх остаточно пригнітив його?
Ні, хоч як дивно, а старший брат Клас уперше за довгі роки відчув спокій. Коли він признався й дав полегкість своєму сумлінню, то відчув такий великий спокій, якого зроду ще не знав. На хвилю йому стало шкода своєї молодості, і він ухопився тремтячими руками за велику, тверду комісарову долоню, немов шукаючи в нього підтримки, але вже не відчував страху. Потім поринув у глибокий спокійний сон, що на якийсь час дозволив йому забути про свій злочин.
Він саме спав, як Білі та Червоні Троянди ввірвалися до дільниці по Великого Мумрика, і не чув їхніх збуджених голосів, коли вони оточили поліцая Б'єрка, бажаючи швидше забрати свій клейнод.
— Великий Мумрик… — Б'єрк трохи почекав з відповіддю. — А Мумрика тут нема.
Діти вражено витріщилися на нього. Як нема? Адже він сам зателефонував, що Мумрик вернувся. Дядько Б'єрк поважно глянув на них.
— Шукайте над землею, — врочисто сказав він. — Нехай пташки небесні покажуть вам шлях! Спитайте ворон, чи не бачили вони шановного Мумрика.
Дитячі личка Троянд засяяли усмішками. А Йонте сказав, аж захлинаючися радощів:
— Чоч-у-дод-о-вов-о! Війна триває!
— Війна триває, — рішуче сказав Бенка.
Єва-Лотта захоплено подивилась на дядька Б'єрка. О, як йому личив мундир! Б'єрк намагався надати поважного виразу своєму по-хлоп'ячому пустотливому обличчю.
— Дядьку Б'єрку, — сказала Єва-Лотта, — якби ви не були такі страшенно старі, то могли б узяти участь у війні Троянд.
— Еге ж, і були б Червоною Трояндою! — сказав Сікстен.
— Ніколи в світі, — заперечив Андерс. — Білою!
— Боронь боже, — сказав Б'єрк. — Такі небезпечні речі вже не для мене. Тиха, спокійна робота в поліції найкраще пасує такому дідуганові, як я.
— Ну що ви, часом треба ризикувати! — сказав Калле й випнув груди.
Через кілька годин після того Калле лежав у своїй улюбленій позі під грушею й розмірковував, що означає ризикувати. Він заглибився в свої роздуми, втупивши очі в хмари, що пливли по небі, і майже не помітив, як його уявний співрозмовник тихенько наблизився й сів коло нього.
"Я чув, що пан Блюмквіст знову спіймав злочинця", — улесливо сказав він.
Калле Блюмквіст раптом розсердився.
"Невже? — вигукнув він, злісно дивлячись на свого уявного співрозмовника, що його ніяк не міг спекатися. — Не меліть дурниць! Нікого я не спіймав. Його поліція спіймала, бо то її справа. Ніяких убивць я не збираюсь ловити. І взагалі, я думаю кинути криміналістику. Через неї виходить самий лише клопіт".
"А я гадав, що пан Блюмквіст любить ризикувати", — мовив уявний співрозмовник, і, як щиро казати, в голосі його забриніла образа.
"Наче я й так не ризикую, — відповів знаменитий детектив. — Юначе, якби ви тільки знали, що таке війна Троянд!"
Зненацька його роздумам перешкодили: тверде, зелене яблуко луснуло Калле по голові. Метикуватий детектив відразу збагнув, що зелене яблуко не могло впасти з груші, й подивився, хто його вдарив.
Коло огорожі стояли Андерс і Єва-Лотта.
— Вставай, сплюхо! — гукнув Андерс. — Ми йдемо шукати Мумрика!
— І знаєш, що ми думаємо? — сказала Єва-Лотта. — Певне, дядько Б'єрк сховав його на дозірній вежі в парку. Там завше повно ворон!
— Червоні Троянди вб'ють нас, якщо ми перші посядемо Великого Мумрика, — сказав Андерс.
— Авжеж, уб'ють, — погодився Калле. — Але ж часом треба ризикувати!
Калле позирнув на свого уявного співрозмовника. Чи втямив той, що можна ризикувати й без кримінальних справ? І помахав рукою симпатичному юнакові, що дивився на нього ще захопленіше, ніж досі.
Калле помчав до Андерса та Єви-Лотти, тільки засмаглі ноги замигтіли по траві. А його уявний співрозмовник зник без сліду, зник тихо, непомітно, мов його поніс із собою легенький літній вітрець.
КАЛЛЕ БЛЮМКВІСТ І РАСМУС
1
— Калле, Андерсе, Єво-Лотто! Ви там? Сікстен задер голову: чи не вигляне з вікна на горищі котрийсь із лицарів Білої Троянди й не озветься до нього?
— Чому вас там немає? — і собі спитався Йонте, коли в штабі Білих Троянд не виявилося жадних ознак життя.
— Вас справді нема? — ще раз гукнув Сікстен, уже нетерпляче.
У вікні на горищі з'явилася білява голова Калле.
— Ні, нас тут нема, — поважно відповів він. — Ми тільки прикидаємося, що ми є.
Сікстен пропустив повз вуха ту вишукану іронію.
— Що ви там робите? — поцікавився він.
— А ти як гадаєш? — відповів Калле. — Що ми граємось у тата, маму й дитину?
— Від вас усього можна сподіватися, — сказав Сікстен. — Єва-Лотта й Андерс також там?
У вікні поряд із Калле з'явилося ще дві голови.
— Ні, нас також нема, — мовила Єва-Лотта. — А чого вам треба, Червоні?
— Тільки постукати по ваших довбешках, — лагідно сказав Сікстен.
— І запитати, що діється з Великим Мумриком, — підхопив Бенка.
— Чи нам треба чекати ціле літо, поки ви щось надумаєте? — спитав Йонте. — Ви його вже сховали чи ні?
Андерс миттю з'їхав мотузкою вниз, тією мотузкою, якою Білі Троянди користувалися, коли їм треба було швидко спуститися додолу зі штабу на горищі пекарні.
— Авжеж заховали, — відповів він.
Тоді підійшов до ватажка Червоних Троянд, поважно глянув йому у вічі і проказав, наголошуючи на кожному слові:
— Чорно-білий птах помостив собі гніздо недалеко від безлюдної фортеці. Шукайте вночі!
— Поцілуй себе в ніс, — тільки й надумався сказати ватажок Червоних Троянд. Але відразу зібрав своїх вірних лицарів і подався в затишну місцину за кущами чорних порічок, щоб докладніше поговорити про "чорно-білого птаха".