Калле почав молотити ногами по воді.
— Мумрик у глобусі! — мовив він. — Спробуйте-но таке вигадати!
Ні, Андерс і Єва-Лотта визнали, що такого не могли вигадати. І вони ще дужче втішились, побачивши Сікстена, Бенку та Йонте, що підстрибом бігли вздовж берега.
— Дивіться, які гарні білі троянди ростуть у річці! — сказав Сікстен, опинившись коло містка.
Бенка хотів перевернути Білих Троянд у воду, але Сікстен спинив його. Вони прийшли не битися, а тільки скаржитись.
Згідно з законами війни Троянд той, хто тим часом володів Мумриком, повинен принаймні дати якийсь натяк, де його слід шукати. Хоч ледь-ледь натякнути! А Білі Троянди й цього не вчинили. Щоправда, ватажок Білих Троянд, як його добре полоскотали, вибовкав щось про стежку за Садибою. Червоні Троянди задля певності вчора перешукали геть усе навколо стежки й остаточно переконалися, що Білі Троянди перенесли Мумрика на нове місце. І ось тепер вони ввічливо, але настійливо вимагали якоїсь провідної нитки.
Андерс стрибнув у воду. Вона сягала йому не вище колін. Він узявся руками в боки й весело блиснув темними очима:
— Будь ласка, ось вам провідна нитка, — мовив він. — Шукайте в надрах землі.
— Дякуємо, ви дуже ласкаві, — глузливо сказав Сікстен. — А де нам починати — тут чи в північному Гельсінгланді?
— Чудова нитка! — підхопив Йонте. — Ось побачите, що наші внуки знайдуть Великого Мумрика, поки повмирають!
— І з такими ось мозолями на руках! — додав Бенка.
— А ви трішки покрутіть мозком, Червоні Трояндочки, якщо він у вас є! — сказав Андерс і додав театрально — Коли ватажок Червоної Троянди вернеться до себе додому й дослідить надра землі, то знайде те, чого шукає!
Калле і Єва-Лотта зареготали, молотячи ногами по воді.
— Ото ж бо, шукайте в надрах землі, — й собі таємниче сказали вони.
— Паршивці! — сказав Сікстен.
Потому Червоні Троянди пішли до Сікстена й розгорнули в поштаревому садку величезні земляні роботи. Цілий день вони порпались і копали в кожному місці, що видавалось їм хоч трошки підозріле. Нарешті прийшов поштар і спитав, чи їм конче треба псувати його моріжок, чи, може, вони б зробили йому приємність і вибрали собі якийсь інший садок.
— До речі, Сікстене, ти б пішов пошукати Беппо, — додав поштар.
— А хіба він ще не вернувся? — стривожився Сікстен і кинув лопату. — Де ж він може бути?
— От і пошукай, — мовив тато. Сікстен кинувся до хвіртки.
— Підете зі мною? — спитав він Бенку та Йонте. Звісно, Бенка та Йонте пішли. І не тільки вони захотіли шукати Беппо: Андерс, Калле і Єва-Лотта, що вже цілу годину лежали в кущах і милувалися пильністю своїх супротивників, вилізли звідти й запропонували свою допомогу. Сікстен вдячно прийняв їхню пропозицію. У важку хвилину Троянди забували про ворожнечу.
В найкращій приязні вони рушили на пошуки.
— Він звичайно ніколи довго не барився, — мовив стурбований Сікстен. — Ну, бігав десь годину чи дві. А тепер як пішов учора об одинадцятій, то й досі нема.
— Ні, десь о дванадцятій, адже… — Андерс затнувся й почервонів.
— Еге ж, о дванадцятій, — неуважно поправився Сікстен, тоді раптом підозріло позирнув на Андерса. — Стривай, а звідки ти знаєш?
— Та я, бачиш, ніби ясновидець, — викрутився Андерс.
Він сподівався, що Сікстен не почне допитуватися. Бо ж як він скаже, що бачив Беппо в кухні десь біля дванадцятої, коли прийшов з Мумриком, а коли через годину тікав у вікно, то пса вже не було.
— Он як. Значить, нам пощастило, що маємо ясновидця, — мовив Сікстен. — То, може, ти будеш такий ласкавий і вгледиш, де тепер Беппо?
Андерс заявив, що може передбачати тільки час, а не місце.
— То коли ми знайдемо Беппо? — поцікавився Сікстен.
— Десь за годину, — впевнено заявив Андерс. Та цього разу ясновидець помилився. Знайти Беппо було не так легко.
Вони шукали скрізь. Облазили ціле місто. Обійшли всіх собак, до яких Беппо любив ходити в гості. Питали всіх, кого тільки зустрічали. Однак ніхто не бачив Беппо. Він зник.
Сікстен зовсім занепав духом. Він замалим не плакав, так тривожився, але нізащо в світі не показав би цього. Тільки дуже часто втирав носа.
— З ним щось скоїлось, — час від часу казав він. — Беппо ніколи не пропадав.
Приятелі намагалися заспокоїти Сікстена.
— Та ні, з ним нічого не сталося! — казали вони, однак самі не були такі впевнені, як удавали.
Довго вони йшли мовчки.
— Він був такий гарний пес, — врешті мовив Сікстен тремтячим голосом. — Розумів усе, що йому казали.
Довелося знову втирати носа.
— Та не кажи такого! — попросила Єва-Лотта. — Наче він справді здох.
Сікстен промовчав, тільки шморгнув носом.
— Він мав такі щирі очі, — озвався Калле. — Тобто має щирі очі, — швидко поправився він.
Знову запала довга мовчанка. Як її вже важко було стерпіти, Йонте сказав:
— Авжеж, собаки дуже гарні тварини.
Вони поверталися додому. Не варто було шукати далі. Сікстен ішов на крок попереду від решти й підштовхував ногою камінець. Приятелі ж бо добре розуміли, як йому важко.
— Слухай, Сікстене, а що, як Беппо вернувся додому, поки ми його шукали? — з надією в голосі сказала Єва-Лотта.
— Якщо він вернувся… — мовив Сікстен, — якщо Беппо вже дома, то я стану слухняний. О, який я буду слухняний! Митиму щодня вуха і…
Він кинувся бігти, сповнений нової надії. Приятелі помчали за ним. Як вони всі хотіли, щоб коло хвіртки Беппо зустрів їх гавкотом!
Однак Беппо їх не зустрів. Великодушна Сікстенова обіцянка щодня мити вуха ніяк не вплинула на сили, що керували собачим життям і вчинками. І Сікстен уже зовсім безнадійним голосом спитав маму, що стояла на ґанку:
— Беппо не вернувся?
Мама похитала головою.
Сікстен мовчки відійшов і сів на траву. Приятелі нерішуче поставали навколо нього. Вони шукали, чим би потішити його, та нічого не спадало на думку.
— Я взяв його маленьким цуценям, — пояснив Сікстен тремтячим голосом.
Вони ж бо повинні зрозуміти, що коли ти взяв собаку маленьким цуценям, то маєш право ходити з червоними очима, як той собака пропав.
— А знаєте, що він якось зробив? — вів далі Сікстен, ніби для того, щоб помучити себе. — Тоді, як мені вирізали сліпу кишку і я вернувся додому з лікарні, Беппо зустрів мене коло хвіртки й так зрадів, що звалив на землю й шви мені розійшлися.