Дядько Ейнар прудко брався стрімкою стежкою, що звивалася вгору до руїн. Калле, Андерс і Єва-Лотта підстрибом ішли за ним. Вони перезиралися й значуще підморгували одне одному.
— Я б оце дав йому відерце й лопатку, хай би сам десь сів собі й грався, — прошепотів Андерс.
— Думаєш, поможе? Ні, затям собі, що коли дорослим заманеться гратися з дітьми, то вже їх нічим не спиниш!
— Дорослі ласі на розваги, от і вся біда, — пояснила Єва-Лотта. — Але він як-не-як мамин кузен, отже, треба з ним погратися, а то ще вередуватиме.
Єва-Лотта вдоволено хихикнула.
— А що, як у нього виявиться довга відпустка? Отоді нам біда, — мовив Андерс.
— Та ні, він скоро їде за кордон, — запевнила Єва-Лотта. — Тут йому нема де розмахнутися, ви ж чули, як він казав.
— Чули. Хай їде, я й не скривлюся, — мовив Калле.
Навколо старовинних руїн росла шипшина. Гули джмелі. В повітрі тремтіло марево. Але в замку було прохолодно. Дядько Ейнар вдоволено оглянувся навкруги.
— Шкода, що не можна зайти в підземелля, — сказав Андерс.
— Чому не можна? — спитав дядько Ейнар.
— Ну, бо там уставили товсті двері, — пояснив Калле. — І замкнули їх. Унизу, мабуть, багато переходів і печер, а в них мокро й вогко, тож вони й не хочуть, щоб хтось туди лазив. А ключ у бургомістра.
— Там уже стільки людей падало й ламало собі ноги. А якась дитина навіть заблукала, тому й двері вставили. А дуже шкода, бо там справді, мабуть, цікаво.
— А вам туди хочеться піти? — спитав дядько Ейнар. — Бо я, либонь, міг би вас упустити.
— Як? — спитала Єва-Лотта.
— Ось так, — мовив дядько Ейнар і витяг з кишені якусь маленьку річ. Він хвильку подлубався в замку, і відразу по тому двері зарипіли й відчинилися.
Діти вражено позирали то на дядька Ейнара, то на двері. Наче в казці!
— Як ви відімкнули? Можна мені поглянути? — Калле враз запалився.
Дядько Ейнар показав йому невеличку металеву річ.
— То це… це відмикачка? — спитав Калле.
— Угадав, — мовив дядько Ейнар.
Калле нетямився з радощів. Він стільки читав про відмикачки, але зроду не бачив їх на власні очі.
— Можна мені потримати її?
Калле взяв відмикачку. То була велика хвилина в його житті. Та потім йому спало на думку, що в книжках здебільшого з відмикачками ходять непевні типи. Треба це з'ясувати.
— А навіщо вам відмикачка? — спитав він.
— Бо я не люблю замкнених дверей, — коротко відповів дядько Ейнар.
— Ходімо вже вниз, — нетерпеливилась Єва-Лотта. — Не бачили ніколи відмикачки? — додала вона, наче все своє життя мала справу з відмикачками й замками.
Андерс уже був посередині рипучих сходів, що вели в підземелля. Його карі очі горіли жадобою пригод. Знайшов той Калле чим цікавитись — відмикачкою! Інша річ стародавні темниці! Трішки уяви — і можна почути брязкіт ланцюгів, що ними були закуті нещасні в'язні сотні років тому.
— Думаю, тут немає примар, — мовила Єва-Лотта, тримаючись ближче до сходів і озираючись навсібіч.
— Хтозна, — мовив дядько Ейнар. — Уяви собі, що зараз уродиться старий, оброслий мохом привид і вщипне тебе — отак!
— Ой! — верескнула Єва-Лотта. — Не щипайте! Тепер у мене лишиться на руці синець.
Вона обурено терла руку.
Калле й Андерс нишпорили навкруги, як два мисливські собаки.
— От якби тут можна було лишитися на скільки сам схочеш, — став мріяти Андерс. — Накреслили б план підземелля, а тоді влаштували б потаємне сховище.
Він зазирав у темні переходи, що розгалужувалися на всі боки.
— Тут можна два тижні шукати людину й не знайти. Найкращий сховок, як щось накоїв і не хочеш, аби тебе спіймали.
— Ти так гадаєш? — спитав дядько Ейнар. Калле ходив і винюхував щось майже при самій долівці.
— А що це ти там робиш? — здивувався дядько Ейнар.
Калле зашарівся.
— Та хотів поглянути, чи не лишилось якихось слідів від тих, що тут були ув'язнені.
— От дурний, таж відтоді тут побували сотні людей! — мовила Єва-Лотта.
— Дядько, либонь, не знає, що наш Калле — детектив? — трохи зверхньо заявив Андерс.
— Диви, а я не знав! — мовив дядько Ейнар.
— Авжеж, та ще й найкращий на нинішній день. Калле злісно лупнув очима на Андерса.
— Який там найкращий, — мовив він. — Але я люблю думати про такі речі. Ну, про злочинців, як їх ловлять… Хіба це щось погане?
— Зовсім ні, любий мій. Сподіваюсь, що ти скоро спіймаєш їх цілу купу, пов'яжеш та й відведеш у поліцію.
Дядько Ейнар голосно заіржав. Калле розсердився, але нічим не показав того. Ніхто його не трактує поважно…
— Не видумуй собі казна-що, — мовив Андерс. — У нашому містечку за весь час найбільший злочин стався, коли кривий Фредрік одної неділі украв із захристії карнавку з грішми. Та й то потім він сам її віддав, як витверезився.
— А тепер кожну суботу й неділю просиджує в буцегарні, тож не може ще раз украсти карнавки, — засміялася Єва-Лотта.
— А то Калле влаштував би на нього засідку й застукав би його на гарячому! — докинув Андерс. — Принаймні хоч когось та спіймав би.
— Ну, не ображаймо знаменитого пана детектива, — втрутився дядько Ейнар. — Ось побачите: одного чудового дня він ще себе покаже — посадовить за грати негідника, що поцупить шоколадку в його батька.
Калле лютував. Хай іще Андерс та Єва-Лотта беруть його на глузи, але вже комусь іншому, а надто цьому єхидному дядькові Ейнарові, зась!
— Авжеж, любий Калле, — провадив той, — ти далеко сягнеш, як тебе ніхто не зупинить. Е ні, цього вже не можна!
Останні слова стосувались Андерса, що дістав олівчика й лаштувався підписатися на мурі.
— А чому не можна? — спитала Єва-Лотта. — Підпишемося всі й поставимо дату. От буде цікаво! Може, колись ми прийдемо сюди, як будемо вже старі-престарі, десь аж по двадцять п'ять років матимем. Прийдемо й побачимо свої прізвища. Уявляєте собі?
— Авжеж, і згадаємо нашу давноминулу молодість, — сказав Андерс.
— Ну, про мене, робіть як хочете, — погодився дядько Ейнар.
Калле трохи гнівався й спершу не хотів підписуватись, але потім передумав, і незабаром на стіні рядком красувалися наймення: Єва-Лотта Лісандер, Андерс Бенгтсон, Калле Блюмквіст.
— А ви, дядьку, хіба не підпишетесь? — спитала Єва-Лотта.
— Ні, я цілком певний, що втримаюся, — відповів дядька Ейнар. — Між іншим, тут холодно й вогко, і мої старі кістки дають себе знати. Ходімо вже на сонце!.. І ще одне, — повів він далі, коли двері за ними зачинилися: — Нас тут не було, збагнули? Нікому ні слова.