Єва-Лотта швидко полізла далі. Калле чекав на неї, сидячи вже на гребені.
— Там тільки й мови, що про гроші, — сказала Єва-Лотта.
— Еге ж, це й є, певне, лихварство, — здогадався Калле.
— Цікаво, що означає вексель, — задумливо мовила Єва-Лотта, а тоді швидко додала — Та байдуже! Ходімо, Калле!
Їм треба було перейти дахом на другий бік будинку, звернений до вікна Йонте. Трохи страшно було скрадатися гребенем у темряві, коли на небі не блимала жадна зірка, що ласкаво б освітила їхній небезпечний шлях. Вони навіть не мали за що триматися, хіба за димаря, і то могли коло нього постояти, аж як здолали половину даху. Їм так не хотілося відриватись від димаря й рушати далі, ризикуючи скрутити собі в'язи! Але те, що вони побачили у вікні в Йонте, підбадьорило їх.
Їхній ватажок сидів на стільці, а навколо стояли Червоні Троянди, вимахували руками й кричали на нього, та він тільки гордо хитав головою. Єва-Лотта й Калле полягали долілиць, наперед утішаючись видовиськом. Вони бачили й чули все, що відбувалося в кімнатці. Який тріумф! Яка перевага! О, якби їхній ватажок знав, що порятунок так близько! Всього лиш за два метри залягли його вірні прибічники, ладні віддати за нього життя і кров.
Залишалося з'ясувати тільки одну дрібницю: як його визволити? Певне ж, бажання віддати життя і кров багато важить, але як його віддати? Адже між ними зяяла двометрова прірва.
— Щось вигадаємо! — запевнив Калле і зручніше вмостився на даху, як тільки дозволяли обставини.
А тим часом допит тривав далі.
— Бранцю, ми даємо тобі останню змогу врятувати своє нікчемне життя, — казав Сікстен, безцеремонно шарпаючи Андерса за руку. — Де ви сховали Мумрика?
— Дарма запитуєш, — відповів Андерс. — Могутні Білі Троянди завше володітимуть Великим Мумриком. Ви його не знайдете, хоч гопки скачіть, — додав він уже не так урочисто.
Калле і Єва-Лотта схвально кивнули зі свого місця, а Сікстен, Бенка і Йонте ще дужче розлютилися.
— Замкнемо його на цілу ніч у гараж, щоб він став потульніший, — сказав Сікстен.
— Ха-ха-ха! — засміявся Андерс. — Як Єву-Лотту й Калле? Скільки я знаю, вони чкурнули через п'ять хвилин. І я зроблю те саме.
Червоні Троянди задумалися: вони й досі не годні були второпати, як Єві-Лотті й Калле пощастило втекти з в'язниці. Просто чари якісь! Але ж негоже показувати Андерсові, які вони вражені.
— Не уявляй собі, що ти такий майстер тікати, — сказав Сікстен. — Ми тебе так замкнемо, що й не кавкнеш! Та спершу ми хочемо почути дещо про ту вашу мову. Якщо даси до неї ключ, матимеш меншу кару!
— Аякже, чекайте, — сказав Андерс.
— Не будь такий упертий, — наполягав Сікстен. — Скажи хоч що-небудь. Наприклад, моє ім'я. Як я вашою мовою звуся?
— Боб-о-вов-дод-у-рор! — охоче сказав Андерс і глузливо засміявся, аби Сікстен зрозумів, що йдеться про страшну образу.
Хоч як кортіло Андерсові перекласти ту образу на звичайну мову, та все ж він утримався: ще відгадають їхню таємницю! Він тільки ще раз глузливо засміявся, а на даху протилежного будинку щиро вторували йому однодумці. Ото б утішився ватажок, якби знав про те! Але поки що ні він, ні Червоні Троянди й гадки не мали, що виступають перед глядачами.
Сікстен із безсилої люті скреготів зубами. Червоні Троянди ризикували пошитися в дурні. Адже те бобкання та вовкання хоч кого могло допекти до живих печінок. Ну, взяли вони в полон ватажка Білих Троянд, а далі що з ним робити? Андерс уперто не бажав зраджувати жадної таємниці, а шляхетні Троянди ні за яких обставин не падали так низько, щоб фізичним насильством домагатися визнання.
Звісно, вони часто билися, та ще й так, що аж пір'я летіло, одначе то була чесна боротьба на полі бою. А напасти втрьох на одного безборонного бранця — про це не могло бути й мови!
Та чи справді бранець був такий безборонний? Здається, він саме міркував про це. А зміркувавши, зненацька схопився зі стільця, метнувся до дверей і відчайдушно спробував визволитися. Та ба! Тієї ж миті троє чіпких хлоп'ячих рук обплелися навколо нього й знов посадили на стілець.
— Бачили такого? — озвався Сікстен. — А заськи! Ти вийдеш на волю аж тоді, як я того захочу, ні на мить раніше. А це, певне, станеться за кілька років. До речі, де ви сховали Великого Мумрика?
— Еге ж, де, приміром, лежить Великий Мумрик? — сказав Йонте й нетерпляче турнув Андерса в бік.
Андерс пирхнув і зігнувся, мов черв'як. Ватажок Білих Троянд дуже боявся лоскоту! Сікстен аж засяяв, як побачив таке. Він був лицар Червоної Троянди й не мучив своїх бранців. Та хто сказав, що їх не можна лоскотати?
На пробу він тицьнув Андерса пальцем під груди. Наслідок перевершив усі сподіванки. Андерс пирхнув, як бегемот, і зігнувся навпіл.
Тепер Червоні Троянди підбадьорилися й відразу накинулись на свою жертву. Сердешний ватажок Білих Троянд стогнав, пищав і гикав зі сміху.
— Де ви сховали Великого Мумрика? — питав Сікстен, обмацуючи його ребра.
— Ой-ой! — харчав Андерс.
— Де ви сховали Великого Мумрика? — цікавився Бенка й старанно лоскотав йому п'яти.
У відповідь почувся тільки новий напад сміху.
— Де ви сховали Великого Мумрика? — допитувався Йонте, пробуючи полоскотати його під коліном.
— Здаю-ю-ся! — застогнав Андерс. — У Преріях… коло Садиби… треба йти стежкою…
— А далі? — спитав Сікстен, загрозливо націлившись у нього пальцем.
Та ніякого "далі" не вийшло. Сталося зовсім несподіване. Щось різко брязнуло — і кімнатка Йонте поринула в непроглядну пітьму. Невеличка електрична лампочка, що освітлювала кімнатку, розлетілася в друзки.
Ватажок Білих Троянд був такий самий вражений, як і його кати. Але він швидше отямився. Скориставшись темрявою, він, як вугор, прошмигнув у двері й гайнув у ніч. Кінець неволі!
А на протилежному даху Калле заклопотано ховав до кишені рогачку.
— Доведеться взяти гроші зі скарбнички й купити Йонте нову лампочку, — винувато сказав він.
Шляхетному лицареві Білої Троянди не личило псувати чуже майно, і Калле сам добре розумів, що повинен відшкодувати збитки.
— Але ж ти розумієш, що іншої ради не було, — сказав він Єві-Лотті.
Єва-Лотта кивнула.
— Звісно, не було. Нашому ватажкові загрожувала небезпека. І Великому Мумрикові також. Конче треба було втрутитись.