Блідий пестливо погладив рукою блискучу крицю й повів далі:
— Подумай як слід, може, таки поїдеш із нами?
— Ні! — крикнув дядько Ейнар. — У мене з вами немає ніяких справ! Забирайтесь геть, а то…
— А то покличеш поліцію, га? Блідий і Відразний зареготали.
— Е ні, голубе, не покличеш! Тобі так само хочеться приплутувати сюди поліцію, як і нам.
Блідий знову зареготав якось неприємно й дивно.
— Гарно придумав, любий Ейнаре. Таки гарно, треба визнати. Взяти собі невеличку відпустку зовсім таємно, поки вляжеться перший переляк. Куди розважніше, ніж відразу чухрати за кордон. Метикуватий хлопець, нічого не скажеш!
Він трохи помовчав.
— А все ж ти ледь переборщив, — повів він далі уже зовсім не улесливим голосом. — Ніколи не слід обдурювати своїх приятелів. Багато хто загинув замолоду тільки тому, що забував про це. Де ж це видано, щоб троє кашу варило, а один із'їв!
Блідий перехилився через хвіртку й позирнув на дядька Ейнара так ненависно, що Калле аж кинуло в жар.
— Знаєш, що мені зараз кортить? Увігнати тобі кулю в лоба! — сказав він. — Просто тут, на місці, собако боягузливий!
Дядько Ейнар тим часом наче трохи підбадьорився.
— Ну, й що з того буде? — сказав він. — Хочете назад до в'язниці? Застрілите мене, а за п'ять хвилин тут будуть лягаві. Яка вам користь? Ти ж не сподіваєшся, що я ношу їх із собою? Краще сховай свою цяцьку й побалакаймо розважно! Як ви будете гарно поводитись, то, може, я й поділюся з вами.
— Ото, яка шляхетність, — глузливо мовив Блідий. — Ти ладен поділитися! Шкода, що ця блискуча ідея трохи запізно сяйнула тобі в голові. Таки запізно! Бо тепер ми не хочемо ділитися. Даємо тобі час подумати… ну, скажімо, хвилин п'ять… ми не Дріб'язкові — і ти витрусиш нам усі блискітки. Гадаю, ти розкумекав, що йдеться про твою шкуру!
— А як не витрушу? З собою я їх не ношу, а як ти вколошкаєш мене, то навряд чи хтось допоможе тобі знайти їх.
— Голубе Ейнаре, адже я не вчора народився. На тих, хто по-доброму не розуміє, завше є рада, бігме добра рада. Я знаю, що ти собі тепер гадаєш. Так добре знаю, немов бачу наскрізь твою гнилу макітру. Ти гадаєш, що тобі пощастить знову обдурити нас. Гадаєш, що своїм базіканням про поділ виграєш час, а тоді махнеш звідси, перше ніж ми тобі на заваді станемо. Але я скажу тобі одне. Ми тобі на заваді станемо, і то так, що ти довіку не забудеш! Ми з Йоменом посидимо в місті, і ти частенько нас зустрічатимеш. Як тільки ти спробуєш висунути носа за хвіртку, то завше здибаєш своїх давніх приятелів. А ми вже зуміємо побалакати з тобою наодинці, будь певен.
"Оце, мабуть, і є "зловісна посмішка", як пишуть у книжках", — подумав Калле, дивлячись на обличчя Блідого.
Він нахилився, щоб краще роздивитися, і зламав гіллячку. Дядько Ейнар швидко озирнувся, приглядаючись, де то тріснуло, і Калле похолов зі страху.
"Аби тільки мене не помітили! Аби тільки не помітили! Бо тоді мені буде непереливки!"
Він розумів, що як його побачать, то не стануть із ним панькатись. Навряд чи такий тип, як Блідий, пожаліє свідка, що десять хвилин підслухував їхню розмову. На щастя, ніхто з трьох співрозмовників не став досліджувати, що там тріснуло. Калле полегшено відітхнув. Серце його вже було заспокоїлось, коли це він помітив таке, що воно знову тривожно закалатало. Вулицею хтось ішов. Маленька постать у червоному, дуже великому спортивному костюмі. То була Єва-Лотта. Вона весело вимахувала мокрою сукенкою і насвистувала свою улюблену пісеньку:
Жило собі дівчатко, на ймення Жозефіна…
"Хоч би вона мене не помітила! — молився Калле. — Хоч би не помітила! Бо як вона скаже: "Агов, Калле!" — то буде біда".
Єва-Лотта підійшла ближче.
"Звісно, вона помітить мене. Бо напевне погляне на нашу дозірну вежу. І чого я тільки виліз сюди!"
— Привіт, дядьку Ейнаре! — гукнула Єва-Лотта. Дядько Ейнар завше приязно зустрічав Єву-Лотту. А тепер був просто в захваті.
— Добре, що ти прийшла, люба, — сказав він. — Я вже хотів іти дивитися, чи мама зварила обід.
Він помахав тим, що стояли за хвірткою.
— Ну, бувайте! На жаль, мені треба рушати.
— Бувай, друзяко, — відповів Блідий. — Ми ще неодмінно побачимося.
Єва-Лотта запитально позирнула на дядька Ейнара.
— Ви не запросите своїх приятелів на обід?..
— Здається, їм тепер ніколи.
Дядько Ейнар узяв Єву-Лотту під руку.
— Дякуємо, колись іншим разом, люба панночко, — сказав Відразний.
"Тепер… тепер усе вирішиться, — міркував Калле, як Єва-Лотта порівнялася з кленом. — Ой-ой!"
Жило собі дівчатко, на ймення Жозефіна…
Єва-Лотта заспівала і, за звичкою, глянула на розгалуззя клена, дозірну вежу Білої Троянди. Калле дивився просто в її веселі, блакитні очі. Якщо ти роками був учасником воєн Білої та Червоної Троянд, якщо не стояв осторонь кривавих битв індіянців і блідолицих, якщо ти був розвідником союзників у другій світовій війні, то навчився двох речей: нічому не дивуватися і, як треба, тримати язика на припоні. Ось сидить на дереві твій товариш, він приклав пальця до вуст, і на обличчі в нього написане тільки одне: "Мовчи!"
Єва-Лотта з дядьком Ейнаром ідуть далі.
І вміла вона шити вже змалку на машині…
10
"Що ви скажете, пане Блюмквісте, про ту розмову?
Калле лежав горілиць у своєму садку під грушею і давав інтерв'ю уявному співрозмовникові.
"Бачите, — мовив пан Блюмквіст, — найперше виявилося, що в цій кримінальній драмі маємо не одного злодія, а відразу трьох. І я попереджаю вас, юначе (уявний співрозмовник був ще вельми недосвідчений і молодий), попереджаю, що найближчими днями стануться важливі події. Найкраще для вас було б сидіти вечорами дома. Боротися будуть до загину, і в того, хто не звик мати справу з покидьками суспільства, можуть не витримати нерви".
Сам пан Блюмквіст був такий звичний мати справу з покидьками суспільства, що не боявся за свої нерви. Він вийняв з уст люльку й повів далі:
"Ви ж розумієте, що ті двоє панове, Крук і Редіґ— вам, звісно, не треба пояснювати, що то їхні вигадані прізвища, — отже, ті два типи приїхали залити сала за шкуру дядькові Ейнарові, тобто Ейнарові Ліндебергові, чи Бране, як він часом себе називає. Одне слово — життя його в небезпеці!"