— Цілком можливо. А потім, — сподіваюся, ви про це чули, — він привіз сюди молоду жінку — яскраву блондинку.
— Невже це вона?! — вигукнула місіс Бентрі.
— Та ні, я просто міркую. Звичайно, я ні разу не бачила її зблизька — тільки коли вона виходила з машини або сідала в неї... Та ще якось угледіла її в садку біля котеджу у шортах і в ліфчику. А от в обличчя не бачила. Але всі ці дівчата — з їхньою косметикою, зачісками й нігтями — такі однакові...
— Так. Може бути. Це ідея, Джейн.
Саме цю ідею обговорювали й полковник Мелчетт із полковником Бентрі. Начальник поліції, оглянувши труп і простеживши, як його підлеглі взялися за звичайну свою роботу, перейшов із господарем до кабінету в протилежному крилі будинку.
Полковник Мелчетт на вигляд був запальний і мав звичку посмикувати коротенькі свої руді вуса. Отож тепер він саме це й робив, раз у раз скоса поглядаючи на співбесідника, аж поки, зрештою, не витримав:
— Послухайте, Бентрі, зніміть мені з душі камінь. Ви справді не знаєте, хто ця жінка? Господар одразу гаряче заперечив, але начальник поліції урвав його.
— Так, так, друже, але подивіться на справу ось із якого боку: вам довелося б з біса сутужно... Сімейний чоловік — любить дружину й таке інше. Але тільки між нами: якщо ви були зв'язані з дівчиною, то краще признатися відразу.
Бажання приховати це цілком природне, я б і сам так діяв: Але марні надії.
Йдеться про вбивство. Факти випливуть на поверхню. Чорт забирай, я зовсім не хочу сказати, нібито ви її задушили. Ви на таке не здатні, я знаю! Але ж дівчина прийшла у ваш дім! Хай так: вона вдерлася сюди й чекала вас, а якийсь тип вислідив її і задушив. Цілком можливо. Ви розумієте, до чого я веду? — Я. зроду не бачив цієї дівчини! Не такий я чоловік! — Тоді все гаразд. Ви ж бачите, я вас не звинувачую. Ви людина світська. І коли вже так заявляєте, то питання ставиться інакше: що вона тут робила? Дівчина не тутешня, факт.
— Це якийсь кошмарний сон! — вигукнув розгніваний господар.
— Питання, друже, полягає ось у чому: що вона робила у вашій бібліотеці? — Звідки мені знати? Я її сюди не запрошував! — Так, звичайно, але дівчина прийшла саме сюди. Схоже, вона хотіла зустрітися з вами. Ви не одержували якихось дивних листів або чогось такого? — Нічого я не одержував.
— А що ви робили вчора ввечері? — делікатно поцікавився полковник Мелчетт.
— їздив до Мач-Бенхема на засідання місцевого відділення консервативної партії. На дев'яту вечора.
— А коли повернулися додому? — З Мач-Беихема я виїхав одразу по десятій. Дорогою мав клопіт з колесом — довелося заміняти. Вдома був за чверть до дванадцятої.
— В бібліотеку не заходили? — Ні.
— Шкода.
— Я був стомлений. Одразу пішов спати.
— Хтось чекав на вас? — Ні. Я завжди .беру з собою ключа. Лоррімер лягає спати об одинадцятій — це якщо я не даю йому ніяких вказівок.
— Хто замикає бібліотеку? — Лоррімер. В цю пору року десь о пів на восьму вечора.
— А ввечері він туди не заходить? — Без мене ні. Тацю з віскі й склянками він залишає у вітальні. —Зрозуміло. А ваша дружина? — Вона міцно спала, коли я повернувся. Може, звечора вона й сиділа в бібліотеці чи у вітальні. Я її не питав.
— Гаразд, скоро ми знатимемо всі деталі. Як ви гадаєте, чи може бути причетний до цього хтось із слуг? — Я в це не вірю, — похитав головою полковник Бентрі. — Вони дуже порядні і працюють у нас уже багато років.
— Це правда, не схоже, щоб хтось із них був до цього причетний, — погодився Мелчетт. — Судячи з усього, дівчина приїхала з міста — мабуть, з якимось молодиком. І все-таки чому вони надумали проникнути в цей будинок?..
Бентрі перебив його:
— З Лондона. Це найшвидше. Бо в нас тут нічого такого немає... Хіба...
— Що ви маєте на увазі? — Слово честіЇ — вигукнув полковник Бентрі. — Безіл Блейк! — Хто він такий? .
— Один молодик, зв'язаний з кіно. Противнющий юний виродок. Моя— дружина завжди його захищає — вона вчилася в школі з його матір'ю. Але з-поміж — усього зшсутого непотребу отих жовторотих нахаб... Найбільше наривається, щоб йому дали духу. У нього отой модерний котедж на Леншем-роуд. Влаштовує там "ечірки — завжди галас, крики, на вихідні приводить дівчаток.
— Дівчаток? — Атож. Була там одна минулого тижня — з отих яскравих блондинок. — У полковника враз відвисла щелепа.
— Яскрава блондинка, кажете? — замислено промовив Мелчетт.
— Так. Стривайте, Мелчетт, ви гадаєте...
— Це ниточка, — жваво заговорив начальник поліції. — Здається, така сама дівчина була у Сент-Мері-Міді. Мабуть, зараз я поїду й побалакаю з отим юним Брейдом... Блейком... Як, ви сказали, його прізвище? — Блейк. Безіл Блейк.
— Як ви гадаєте, він зараз удома? — спитав Мелчетт.
— Дайте подумати... Який сьогодні день? Субота? Інколи він приїздить сюди в суботу вранці.
— Що. ж, побачимо, чи є він там, — похмуро промовив Мелчетг.
Котедж Безіла Блейка мав усередині всі вигоди, але зовні являв собою жахливий, наполовину дерев'яний будинок у псевдотюдорівському стилі. Для його архітектора, Вільяма Букера, і поштових властей це був своєрідний Четсворт.
Безіл Блейк і його друзі називали котедж "Уламки історії", а мешканці Сент-Мері-Міду — "Новим будинком містера Букера". Котедж стояв за чверть милі від містечка на новій ділянці, придбаній заповзятливим містером Букером, якраз за пансіонатом "Голубий вепр", і виходив фасадом на справжню сільську стежку.
Госсінгтон-хол був на цій самій дорозі, але на милю далі.
Новина про те, що "Новий будинок містера Букера" купив знаменитий кіноактор, викликала в містечку неабиякий інтерес. Появу легендарної особи люди чекали нетерпляче, й ім'я, Безіла Блейка, слід сказати, не сходило з уст. Невдовзі, однак, з'ясувалося, що ніякий він не знаменитий і навіть не кіноактор. Безіл Блейк був дуже молодий і значився чи не п'ятнадцятим у списку тих, кому належало розставляти декорації у Ленвіллі, головній кіностудії компанії "Брітіш Нью Ера Філмз". Дівчата втратили до нього інтерес, а найза-пекліші в містечку старі дівки засуджували поведінку Безіла. Тільки власник "Голубого вепра" не переставав цікавитися Блейком та його друзями — адже відколи хлопець тут поселився, прибутки пансіонату зросли.