— Новину? — Щойно за вбивство Рубі Кіні заарештовано Безіла Блейка.
— Безіла Блейка?! — вигукнув полковник.
— Хоч він і не вбивав, — додала міс Марпл. Полковник Бентрі не звернув на ці слова уваги. Певне, й не почув їх до пуття.
— Ви хочете сказати, що він задушив дівчину, привіз її сюди й підкинув у мою бібліотеку? — Він підкинув її у вашу бібліотеку, — пояснила міс Марпл, — але він не вбивав.
— Дурниці! Якщо Блейк підкинув її в бібліотеку, то він-таки й убив. Одне випливає з одного! — Не конче. Він знайшов її в своєму котеджі, коли вона була вже мертва.
— Дуже правдоподібна історія! — іронічно кинув полковник. — Якщо ви — порядна людина й знаходите трупа, то дзвоните до поліції.
— Ну, — мовила міс Марпл, — не в кожного ж такі залізні нерви, як у вас, полковнику Бентрі. У вас ще та школа. А молодь тепер зовсім інша.
— Кишка тонка, — зауважив полковник, повторюючи заяложену свою думку.
— Дехто з них, — провадила міс Марпл, — пережив тяжкі часи. Я багато чула про Безіла. Він пройшов підготовку з пасивної протиповітряної оборони ще коли йому було вісімнадцять років. Тоді ж ускочив до охопленого вогнем будинку й виніс по одному четверо дітей. Потім кинувся ще й по собаку, хоч його попереджали, що це дуже небезпечно. Будинок завалився і накрив його. Безіла витягли, врятували, але груди в нього були тяжко поранені, і він довго лежав у гіпсі.
Саме тоді Блейк і зацікавився конструюванням.
— О! — Полковник прокашлявся і висякав носа. — А я... е-е... я про це й не знав.
— Він про це не любив розповідати, — пояснила міс Марші.
— Е-е... цілком правильно. Міцна закваска. Куди міцніша, ніж я гадав. Це ще раз підтверджує те, що не треба поспішати, коли складаєш про людей думку. — Полковник Бентрі мав присоромлений вигляд. — І все ж таки... — У ньому знову прокинулось обурення. — Що він собі думав, коли хотів звалити вину на мене? — Навряд щоб він цього хотів, — сказала міс Марші. — Він просто задумав пожартувати. Бачте, він був тоді п'яний.
— Був п'яний?! — вигукнув полковник Бентрі з притаманною англійцям симпатією до всього, що пов'язане зі спиртним. — Ну, знаєте, не можна засуджувати чоловіка за п'яну витівку. Пригадую, коли я вчився у Кембріджі, то якось таке втнув... Ну гаразд, дарма. Одне слово, страшний скандал тоді був. — Він пирснув зо сміху, потім враз похопився і став серйозний. Змірявши міс Марші пильним поглядом, спитав: — То ви вважаєте, що то не він убив, так? — Я цього певна.
— І знаєте, хто це зробив? Міс Марші кивнула головою.
— Вона просто чудо! — вигукнула місіс Бентрі в захваті.
— Ну, і хто ж? — Я ж оце й прийшла, щоб попросити вашої допомоги, — сказала міс Марші. — Гадаю, коли ми побуваємо в Сомерсет-Хаусі, у нас з'являться грандіозні ідеї! 21 Сер Генрі був дуже похмурий.
— Мені це не до вподоби, — сказав він.
— Я розумію, — мовила міс Марші, — для вас такий метод нетрадиційний. Але це дуже важливо для того, щоб переконатися остаточно. І якщо містер Джефферсон погодиться...
— А Гарпер? Чи варто його в це втягувати? — Для нього буде обтяжливе так багато знати. Ви, звісно, можете йому натякнути. Наглянути за певними людьми, постежити за ними...
— Гаразд, це те, що треба, — сказав сер Генрі. Старший поліційний офіцер Гарпер свердлив поглядом сера Генрі Клітерінга.
— Сер, я хотів би мати ясність. Ви мені на щось натякаєте? — Я повідомляю вам, що мій друг має намір поїхати завтра — і він не робить із цього таємниці — до свого адвоката в Дейнмуті і скласти новий заповіт.
Гарпер ще дужче насупив свої густі брови.
— Містер Конвей Джефферсон збирається оголосити про це зятеві й невістці? — Про це він скаже їм сьогодні ввечері.
— Розумію. — Старший поліційний офіцер постукав самопискою по столі й повторив: — Розумію. — Потім його гострий погляд знову втупився в сера Генрі.
— Отже, ви проти версії з Безілом Блейком? — А ви? Вуса Гарпера здригнулись, і він сказав:
— А міс Марпл? Чоловіки подивились один на одного, і Гарпер промовив:
— Гаразд, облиште це на мене. Все буде законно. Ніяких пересмикувань фактів, обіцяю вам.
— І ще одне, — сказав сер Генрі. — Краще погляньте ось на це. — Він розгорнув аркуш паперу й посунув його через стіл.
Цього разу спокій зрадив Гарпера, і він аж присвиснув:
— От тобі й маєш! То це ж зовсім міняє справу. Як ви таке розкопали? — Жінки, — пояснив сер Генрі, — завжди страшенно цікавляться шлюбними справами.
— А надто літні й самотні, — додав старший поліційний офіцер.
Конвей Джефферсон подивився на товариша, що саме переступив поріг; його обличчя розпливлося в усмішці.
— Я сказав їм, і вони сприйняли все дуже добре.
— І що ж ви сказали? — Тепер, мовляв, коли Рубі мертва, нехай ті п'ятдесят тисяч, які я заповів їй, підуть на добродійну справу, що нагадувала б про неї, тобто на лондонський гуртожиток для молоденьких дівчат, котрі працюють професійними танцівницями.
Щось безглуздіше годі й придумати, скажу вам. Уявляю, як я їх ошелешив — так, ніби й справді зважився б на щось таке. — Потім замислено додав: — Дурницю я зробив із тією дівчиною, скажу вам. Певне, старію вже й виживаю з розуму.
Тепер я це зрозумів. Вона була славна дівчина, але більшість із того, чим я її наділяв, я сам-таки й вигадав. Удавав, ніби вона нова Розамунда! У них однакове волосся, але серце й розум різні. Дайте мені цей папір. Тут прозирає досить цікавий зв'язок.
Сер Генрі зійшов униз і звернувся до портьє.
— Містер Гаскелл, питаєте? Він щойно поїхав на своїй машині. Певно, до Лондона.
— Он як! А місіс Джефферсон де? — Місіс Джефферсон, сер, щойно пішла спати. Сер Генрі зазирнув до вітальні й танцювальної зали. У вітальні насуплений Гуго Маклін розв'язував кросворд. У танцювальній залі Джозі мужньо всміхалася в обличчя гладкому, спітнілому чоловікові і спритно уникала його ніг. Товстунові вочевидь дуже подобалося танцювати. Граційний і невеселий Раймонд танцював з анемічною на вигляд шатенкою у дорогій сукні, що була їй дуже не до лиця.
— Отже, спати, — тихо мовив сер Генрі й рушив нагору.
Була третя година ночі. Вітер ущух; над спокійним морем світив місяць. У кімнаті Конвея Джефферсона — він лежав обкладений подушками, — крім його важкого дихання, ніяких звуків не було чути. Не повівав навіть легенький вітерець, від якого гойднулися б штори на вікні. І все ж таки вони гойднулися, за мить розтулилися, і на тлі місячного сяйва з'явилась постать. Потім штори зійшлися, знову стало тихо, але тепер у кімнаті була ще одна людина. Все ближче й ближче підкрадався непрошений гість до ліжка. Джефферсон дихав глибоко й рівно. Великий і вказівний пальці готові були відтягти шкіру; у другій руці завмер шприц. Та раптом із темряви вихопилася рука і, мов кліщами, стисла руку з голкою; друга рука залізною хваткою схопила непрошеного гостя.