Міс Марпл окинула гострим оком кімнату і відразу ж зауважила:
— Я бачу, у вас немає килимка перед каміном. Діна Лі озирнулась, потім втупилася в гостю. Вона не могла помітити, що стара леді дуже уважно її вивчає, та, крім легенького роздратування, це не викликало в дівчини ніяких емоцій. Міс Марпл завважила це й сказала:
— Так воно й небезпечно, скажу вам. Жарини, буває, випадають і псують килимок.
"Дивна стара пліткарка", — подумала Діна, але відказала досить приязно, хоч і непевно:
— Колись він тут був. Але я не знаю, де він дівся.
— Певне, такий пухнастий, вовняний? — поцікавилася міс Марпл.
— З овечої шкури, — аж сама дивуючись, пояснила Діна. "От стара шкапа!" Вона дістала півкрони: — Ось, візьміть.
— О, спасибі, люба! — Міс Марпл узяла гроші й розгорнула записника. — Е-е...
як мені записати ваше прізвище? Погляд у Діни відразу став важкий, зневажливий. "Ти ба, носата стара видра! — подумала вона. — То ось чого ти прийшла, шукаєш, де пахне скандалом!" І дівчина чітко, вочевидь задоволене відповіла:
— Міс Діна Лі.
Міс Марпл спокійно глянула на неї і сказала:
— Цей котедж належить містерові Безілу Блейку, так? — Так, а я — міс Діна Лі! — Голос її пролунав задирливо, голова відкинулася назад, блакитні очі спалахнули.
Міс Марпл подивилася на неї ще спокійніше й промовила:
— Дозвольте дати пораду, хай навіть вона здається вам зухвалою.
— Вона вже здається мені зухвалою. Краще нічого не кажіть.
— І все ж таки, — мовила міс Марпл, — я скажу. Хочу порадити вам, і то неодмінно: перестаньте називати себе в селі своїм дівочим прізвищем.
Діна вирячила на неї очі й спитала:
— Що... що ви маєте на увазі? — Дуже скоро, — щиро мовила міс Марпл, — вам, певне, знадобиться людське співчуття і добра воля. Вашому чоловікові теж. У старомодній провінції упереджено дивляться на людей, які живуть разом неодружені. Вас обох, либонь, тішить удавати з себе таку парочку й відштовхувати людей, отих "старих зануд", як ви їх називаєте. Але й від старих зануд буває користь.
— Звідки ви знаєте, що ми одружені? — спитала Діна.
— О люба моя! — ухильно відказала міс Марпл і всміхнулася.
— І все ж таки, — наполягала Діна, — як ви дізнались? Ви що... були в Сомерсет-Хаусі? — У Сомерсет-Хаусі? О ні! Про це не важко було здогадатися. В селі, знаєте, чутки розходяться дуже швидко. Скажімо, про ваші сварки... У молодят таке трапляється частенько. А от коли люди живуть разом неодружені, цього не буває.
Коли шлюб незаконний, люди куди обережніші. Їм треба враховувати одне одного і взагалі краще не сваритися. Одружені, я помітила, дістають насолоду від сімейних баталій і, е-е... взаємовигідного примирення. — Вона замовкла, лагідно кліпаючи очима.
— Ну, я... — Діна загнулась і засміялась. Потім сіла й закурила. — Ви просто чудо! — сказала вона. — Але чому ви хочете, щоб ми чесно призналися, хто ми насправді? Міс Марпл спохмуріла й промовила:
— Бо вашого чоловіка щохвилини можуть заарештувати за вбивство.
19 Якусь мить Діна вражено дивилася на міс Марпл, потім недовірливо спитала:
— Безіла? За вбивство? Ви жартуєте? — Анітрохи. Ви хіба не читали в газетах? Діна перевела дух.
— Ви маєте на увазі ту дівчину з готелю "Меджестік"? Ви хочете сказати, що Безіла підозрюють у вбивстві? — Так.
— Але ж це дурниця! Знадвору долинуло гудіння автомобіля, грюкнули ворота. Безіл Блейк розчахнув двері й переступив поріг, тримаючи в руках пляшки.
— Джин і вермут. Ти... — почав він і затнувся, перевівши погляд на сувору, випростану гостю. Задихаючись, Діна заголосила:
— Вона, мабуть, збожеволіла! Каже, що тебе заарештують за вбивство Рубі Кіні.
— О господи! — вихопилось у Безіла Блейка. Пляшки попадали у нього з рук на канапу. Похитуючись, він дістався до крісла і впав у нього. Затуливши обличчя долонями, чоловік усе проказував: — О господи! О господи! Діна кинулася до нього, вхопила його за плечі:
— Безіле, подивись на мене! Це неправда! Я знаю, це неправда! Я не вірю! Він обійняв її і промовив:
— Господь з тобою, мила! — То чому ж вони кажуть... Ти ж її навіть не знав, правда? — Чого ж, він її знав, — озвалася міс Марпл.
— Заткни рога, стара відьмо! — люто кинув Безіл. — Послухай, Діно, люба моя. Я її майже не знав! Випадково зустрівся з нею раз чи два в готелі "Меджесгік".
Оце й усе — їй-Богу, це все! — Нічого не розумію, — спантеличено промовила Діна. — Чому ж тоді тебе мають підозрювати? Безіл застогнав. Він затулив долонями обличчя й сидів, похитуючись уперед і назад.
— Що ви зробили з килимком? — спитала міс Марпл.
— Викинув його на смітник, — машинально відказав Блейк.
Міс Марпл гірко прицмокнула язиком.
— Ви вчинили безглуздо, дуже безглуздо. Добрі підстилки на смітник не викидають. У ній, певне, заплуталися блищики з її сукні? — Так, я не міг їх повибирати.
— Що ти кажеш? — закричала Діна.
— Спитай її. Вона, здається, знає все.
— Коли хочете, я можу розповісти, як усе було, — промовила міс Марпл. — Містере Блейк, поправите мене, якщо я казатиму не те. Думаю, після гострої сварки з дружиною на вечірці та чималої дози... спиртного, ви приїхали сюди. Я не знаю, о котрій це було.
— Близько другої ночі, — сумно мовив Безіл Блейк. — Я хотів був податися до міста, та, коли виїхав на околицю, передумав. Гадав, що Діна поїде туди вслід за мною. І повернув сюди. У будинку було темно. Я ввійшов, ввімкнув світло й побачив... я побачив... — Йому перехопило в горлі, і він замовк.
Міс Марпл почала розповідати далі:
— Ви побачили, що на підстилці перед каміном лежить дівчина. Дівчина в білій вечірній сукні, задушена. Не знаю, чи ви впізнали її тоді...
Безіл Блейк похитав головою:
— Я не міг на неї дивитись. Я тільки помітив її синє, опухле обличчя. Вона була вже мертва й лежала... отут, у моїй вітальні. — Він затремтів.
— Ви, звісно, були сам не свій, — лагідно промовила міс Марпл. — Ви були п'яні, а нерви у вас слабенькі. Вас, певне, охопила паніка. Ви не знали, як бути...
— Я боявся, що ось-ось з'явиться Діна й побачить мене з мертвою дівчиною, подумає, що це я її вбив. Потім мені прийшла в голову одна ідея. Тоді... Не знаю чому, але вона здалася мені блискучою. Я подумав: а чому б не підкинути дівчину в бібліотеку старому Бентрі? Той старий пихатий тип завжди на все дивиться звисока, зневажливо так, артистично, по-жіночому. "Хай знає, старий бундючний грубіян, — міркував я. — Ох і дурний же він матиме вигляд, коли побачить блондинку на своєму килимку". І, щоб пояснити все до кінця, додав: — Я був трохи п'яний, знаєте. Це було як розвага. Старий Бентрі з мертвою блондинкою! — Атож, атож, — мовила міс Марпл. — У малого Томмі Бонда теж була така сама ідея. Досить вразливий хлопчик із комплексом неповноцінності. Він казав, що вчителька чіплялася до нього. Посадив у настінний годинник жабу, і та вистрибнула на вчительку. Ви вчинили так само, — провадила міс Марпл. — От тільки труп — куди серйозніша річ, ніж жаба.