— Щойно ви сказали, — зауважив сер Генрі, — "це те, що з-поміж усього іншого..." Було ще щось? Міс Марші кивнула головою і відповіла:
— О, звичайно! Одяг. З ним усе не так. Обидва чоловіки зацікавлено подивилися на неї.
— Але чому? — спитав сер Генрі.
— Бачте, одяг на ній був старий. Так сказала Джозі. Та я й сама бачила, що він потертий, зношений. Виходить, з ним усе не так.
— Не розумію, чому? Міс Марші трохи зашарілась.
— Адже версія яка? Рубі Кіні перевдяглася і вийшла зустрітися з чоловіком чи хлопцем, що в нього вона, як сказали б мої племінники, "уклепалась"? Гарпер кліпнув очима.
— Є така версія. У неї було, як то кажуть, побачення.
— Чому ж тоді, — допитувалася міс Марпл, — на ній була стара сукня? Старший поліційний офіцер замислився, почесав потилицю і сказав:
— Я вас розумію. Ви вважаєте, що на ній мало б бути щось нове? — Я вважаю, що на ній мала б бути найкраща сукня. Вона ж дівчина.
— Так, але послухайте, міс Марпл, — утрутився сер Генрі. — Припустімо, вона збиралася на побачення. Можливо, у відкритій машині чи прогулятися десь за селом... І, щоб не ризикувати, вона вдягла старе.
— Це було б розумно, — погодився Гарпер. Міс Марпл повернулася до нього і збуджено заговорила:
— Розумно було б одягти штани й пуловер або твідовий костюм. Не хочу здатися снобом, але нічого не вдієш, так зробила б будь-яка дівчина нашого... нашого кола. Вихована дівчина, — провадила міс Марші, розвиваючи тему, — завжди одягається відповідно до обставин. І хоч який спскотнин буде день, а вихована дівчина у квітчастій шовковій сукні ніколи не прийде на побачення.
— А що ж одягають на зустріч із коханцем? — хотів знати сер Генрі.
— Якби вони зустрічалися в готелі чи в такому місці, де носять вечірні туалети, то Рубі, звісно, одягла б найкращу свою сукню. А на проіулянку вбиратися так просто безглуздо. Тим-то на ній мав би бути найпривабливіший спортивний костюм.
— Так зробила б якась модниця, але Рубі...
— Рубі так не зробила б, — погодилася міс Марпл. — Рубі, скажімо відверто, леді не була. Вона належала до того прошарку, що одягає все найкраще для найменш відповідних випадків. Торік ми якось улаштували на Скрентор-Рокс пікнік. Ви б тільки побачили, що понацуплювали на себе дівчата! Легкі шовкові сукні, лаковані туфлі і бозна-які капелюшки. Щоб лазити по скелях серед заростів дроку та вереску. Хлопщ поприходили у найкращих костюмах. А коли йдуть пішки на прогулянку, вдягаються зовсім інакше. Це, власне, уніформа, а дівчата, схоже, не розуміють, що шорти личать тільки дуже струнким! — І ви вважаєте, що Рубі Кіні... — неквапом промовив Гарпер.
— Я вважаю, що на ній мала б бути сукня, в якій вона танцювала, — її найкраща, рожева. І перевдяглася б вона тільки у ще краще.
— Тоді як же ви все це поясните, міс Марпл? — поцікавився старший поліційний офіцер.
— А ніяк... Поки що. Але нутром чую, що цс дуже важливо.
16 На огородженому сіткою майданчику закінчився урок з тенісу, що його давав Раймонд Старр. Дебела, середнього віку жінка коротко подякувала йому, взяла блакитний джемпер і подалася до готелю. Раймонд гукнув їй услід щось веселе й повернувся до лавки, де сиділо троє глядачів. У руці у нього була сітка з тенісними м'ячами, під пахвою — ракетка. Безтурботний усміхнений вираз на його обличчі де й дівся. Старр був стомлений і заклопотаний.
— От і все, — зітхнув він, підходячи до глядачів. На його засмаглому обличчі враз спалахнула широка, чарівна хлопчача усмішка, що так пасувала до його стрункої постаті. "Скільки ж йому років — двадцять п'ять, тридцять, тридцять п'ять? — подумав сер Генрі. — Важко сказати".
— Вона ніколи не навчиться грати, — хитаючи головою, заявив Раймонд.
— Усе це вам, мабуть, дуже надокучає? — поцікавилася місіс Марші.
— Буває, — просто відповів Раймонд. — А надто наприкінці літа. Якийсь час ще підбадьорює думка про платню, та зрештою навіть вона не додає сили.
Гарпер раптом устав і сказав:
— За півгодини я пришлю по вас, міс Марпл, гаразд? — Гаразд, спасибі. Я буду готова. Гарпер пішов. Раймонд стояв і дивився йому вслід. Потім промовив:
— Ви не проти, якщо я на хвилину сяду? — Прошу, — відказав сер Генрі. — Закурите? — Він запропонував йому сигарети, дивуючись, чому мав досі проти Старра упередження. Може, тому, що він — професійний тренер із тенісу й танцівник? Якщо так, то справа тут не в тенісі, а скоріше в танцях. Англійці, вирішив сер Генрі, ставляться недовірливо до кожного, хто добре танцює. А в цього молодика рухи дуже граційні. Рамон...
Раймонд... Як же його звати?! І раптом сер Генрі спитав про це вголос.
Молодик вражено звів на нього очі.
— Спершу моє професійне ім'я було Рамон. Рамон і Джозі звучить по-іспанському.
Потім проти іноземців виникли якісь упередження, і я став Раймонд. Це вже по-британському.
— А справжнє ім'я у вас зовсім інше? — поцікавилася міс Марпл.
— Справжнє моє ім'я Рамон, — усміхнувся він. — Бачте, бабуся в мене була аргентінка.
"Так он звідки така грація!" — промайнуло в сера Генрі.
— Але спершу мене звали Томас. До болю прозаїчно! — Старр обернувся до сера Генрі. — Ви приїхали з Девоншіра, сер, чи не так? Зі Стейна? У тих краях жив мій рід. У Елмонстоні.
Обличчя в сера Генрі проясніло.
— То ви один з елмонстонських Старрів? А я й гадки про це не мав.
— Звідки ж вам було знати... — В голосі Раймонда чулася гіркота.
— Не пощастило... е-е... і всяке таке, — пробурмотів сер Генрі.
— Маєток було продано після того, як наш рід прожив у ньому, здається, років триста. Ну, звісно! Мабуть, ми своє віджили. Мій старший брат виїхав до Нью-Йорка. Став видавцем, має гроші. А решту сім'ї життя розкидало по світу.
Тепер, скажу вам, важко знайти роботу, коли за плечима лише середня освіта.
Якщо пощастить, можна дістати в готелі місце портьє. Краватка й манери там у ціні. Якось я влаштувався організатором виставок у фірмі, що торгувала сантехнікою. Продаж дивовижних порцелянових ванн персикового й лимонового кольорів, велетенські демонстраційні зали... Але я ніколи не знав, що скільки коштує, коли фірма може поставити замовникові товар, і мене викинули на вулицю.