— Боюся,— зітхнула Марієтта.— Вона відбуває якусь покуту. Повідала мені, начебто щороку виносить з яруги по сто каменів, од-коли скінчилася війна. Так заприсяглася перед Богом.
— Вона Богові каміння носить? — Оксанчині очі заокруглилися, як ґудзики. Дотепер нічого подібного не чула й не бачила.
— Гадаєш, воно її Богові потрібне, оте каміння? — сумувала Марієтта.— Каміння потрібне самій жінці. Це її мука і покута. А взагалі, усі ми якоюсь мірою сповнюємо покуту. Кожний двигає свою,— повернулася вона до мене.— Правда ж?
— І ви теж... покутуєте? — спитав я.
— Теж,— відповіла поважно. Я замалим не розсміявся.
У куценькому сарафані, що заледве прикривав стегна, з яскраво пофарбованими губами й очима, вона виглядала на цілком модерну дівчину, одну з тих, які вечорами рояться на міських вулицях. До покутниці їй було так само далеко, як молодій Марії Магдалині до німба святої. Вона, очевидно, таки вловила на моєму лиці тінь усміху, бо додала:
— Я не маю на увазі покути в релігійному розумінні... Тому ваш скепсис ні до чого... Є у мене вчитель... добрий вчитель. Він навчив мене розуміти таїну ліній і штрихів... Так ось, мій учитель колись заради зарібку і заради слави минущої плодив одно за одним полотна фальшиві... рожеві... На них він не посіяв ні макової зернини правди, бо в природі, художники це знають, існує кілька тисяч барв і відтінків, ніби навмисно створених для відображення істини, а не тільки рожева...
Коли ж мій учитель постарів і схаменувся, що пустив свій талант за вітрами, то готов був зібрати власні творіння в одне місце і підпалити... Підпалити найлегше. Цим, однак, біді не зарадиш: гріх у мистецтві не прощається і не забувається. Тому мій учитель щоднини нагадує: Марієтто, облудою світ перейдеш і назад до Єревана повернешся, але це не означає, що світ потребує брехливих подорожніх. І ще вчить мій метр: "Поглянь-но, Марієтто, на цю висохлу тополю в моєму садку. Бачиш? Тополя давно всохла, а я писав її зеленою і гожою. Ну й що з того? Ніби вона від цього ожила чи зазеленіла? Пень залишився пнем. Тому заповідаю, Марієтто, не малюй, коли бачиш перед собою сухі пні, весняного гаю, бо й горобець не зів'є в ньому кубельця. По собі знаю..." І він оберігає мене від прикрашання сухих пнів, стереже часом дуже суворо й прискіпливо. Думаю, що він так вчить мене для того, щоб я не повторювала його помилок. І це є також покутою...
Дівчина була балакучою. І ще, мабуть, вона замислювалася над роботою тієї жінки, яка виносила з дна ізвору каміння, замислювалась і шукала їй пояснення. Старий монастир пригадав їй слово "покута". Воно звучить по-церковному, його б можна виправити на "усвідомлення помилок" або ще якось на теперішній штиб, але інше слово чи словосполучення не відбиває глибини закладеного в "покуті" змісту. До того ж, Марієтта мала рацію: ми всі добровільно або примусово сповнюємо покути, часом відбуваємо за себе самих, часом за гріхи попередників, колег, друзів; відбуваємо, бо вдосконалюємося, глибшаємо, бо, пориваючись уперед, мусимо пам'ятати про потребу засипати й утрамбовувати вибоїни на дорозі, яку здолали. Інакше тим, що йдуть за нами, буде важко.
Я так і сказав Марієтті.
— Виходить, покута для тієї жінки просто-таки потрібна? — .ловила мене Марієтта на слові, ловила, мовби й не вона затіяла цю розмову.
Я відразу почав відступати, бо одне діло відбувати покуту для добра справи, а зовсім інше — покутувати задля покути.
— Мені невідомий її гріх...
— Зате вона знає його вагу,— вперлася Марієтта.— Знає і по-своєму, як уміє, очищається од нього. Будьте певні, коли б кожний так усвідомлював вину і не шукав виправдань, і не купував би індульгенцій, то на дорозі за нами менше зосталось би вирвів. Тому я не кладу зайвої грудочки для тієї жінки. Зайва грудочка не зменшить її мук. Нема суду суворішого, ніж суд власний.
Наша розмова починала надокучати коктебельським "піратам". Чорний Іванко, позираючи в мій бік, нашіптував щось на вухо колезі. Золота Тріска розглядала малюнок на мольберті.
— Пхе,— скривилася вона,— коли б я була художницею, то церкви не малювала б.
— Оксано, май розум!.. Негарно...— почав було я виказувати.
— Хіба я що? — схитрувала мала.— Я про себе кажу...— і стрельнула оченятами в Марієтту.
— Ну-ну, і чому б ти церкви не малювала? — вірменка обняла її за худі плечики.
— Ет... якісь вони такі... ну...— загубила Золота Тріска потрібне слово,— сумні... незрозумілі. Як вона,— показала поглядом на жінку, що якраз двигала до монастирської стіни ще один камінь.
— Цікаво,— посміхнулася Марієтта.— Справді цікаво знати, що б ти малювала, коли б стала художницею?
— О, я малювала б геть усе, що дихає і живе,— притьмом відрізала Золота Тріска.— Метеликів, наприклад, коней, квіти, дерева...
Я пригадував Оксанчині малюнки в шкільному зошиті: зеленого коня, синє-синє дерево, назване нею черешнею, метелика, в якого крильця міняться кольорами усіх олівців, які тільки були в коробці.
— Ти не думай... Я теж люблю малювати коней... і люблю малювати метеликів,— зізналася Марієтта. Вона заплющила очі, певне, уявляючи левади, де паслися коні її.— Але мушу малювати і храми, руїни фортець, монастирські келії, мури. Мушу...— додала.
— Мус — то великий чоловік,— повторила Золота Тріска десь почуту фразу.— Я ось мушу ходити до музичної школи. Мама каже, що це конче потрібно для розвитку дитини... Але коли мусиш, то не так виходить...— і мала прикусила язик.
— Як коли,— Марієтта ніби й не помітила нарікання на музичну школу.— Хочеш, покажу тобі свої малюнки. Тільки суворо не суди...— і вона кинулася розв'язувати свою велику папку. На аркушах паперу постав Сарп-Хач, його руїни і закамарки: ось трапеза під тесаним із білого каменю склепінням, оце вхід до церкви з рештками фресок над дверима, ось чуркало, тераси монастирського виноградника, внутрішній дворик, стіни, обплетені плющем, ряд келій, у чорні отвори яких зазирають головки будяків. Ми все це вже встигли оглянути, усе це було нам знайоме, але на папері воно виглядало зовсім інакшим, новим, бо художниця дивилася на той чи інший монастирський куточок по-своєму. Для нас Сурп-Хач ятрився суцільною пусткою, у неї ж кожний аркуш жив своїм подихом, своїм звучанням: з чорних вікон келій, приміром, віяло болем замурованої посеред каміння людини; чуркало, з якого безперервно видзвонювалася срібна нитка води, гойдалося прозорою хмаркою, що обіцяє спраглим насолоду; отвір до церкви манив таємничою звабою, заспокоєнням, тишею.