Поки гість вітався з бабою Явдохою, Чорний Іванко шепнув мені на вухо, що це Теофан Петрович Яричевський, людина добра і тямуща, "майже історик", бо всі вчені, наїжджаючи розкопувати місто на Тепсені, радяться з ним і зважають на його думку. Зачувши про Ок-санину знахідку в бабиному садку, він забажав оце її оглянути.
Баба Явдоха припрошувала гостя до столу. Він раз по раз вклонявся їй, тиснучи капелюх до грудей, Г вперто відмовлявся:
— Спасибі вам, Явдохо Іванівно, я теє... вже повечеряв.— Голос мав тонкий.— Тут ось... хлопці кажуть: ваші квартиранти на старожитності натрапили... І я того... хотів би... ви знаєте, що я...
Баба Явдоха зовсім не брала його відмови до уваги:
— Все знаю, Теофане Петровичу.— Широкою долонею поцупила гостя за плечі і майже силоміць посадила до столу.— Вечеря ваша, Теофане Петровичу, звісно яка: пенсіонерська, тобто парубоцька, бо нікому вам зварити. А в мене картопелька гаряча з огірочками,— і тицьнула йому в руки виделку.— їжте. Череп'я Оксанчине лихий не візьме, підожде.
— Хіба я що? Можна й так... Тільки в мене саме невістка і син Вадя гостюють. Варять...— невгаразд відбивався Яричевський. Смішний він був якийсь у своїй сором'язливості, смішний та оригінальний, бо в наш час не так уже й часто здибаєш пенсіонера, якому б сором'язливість в'язала на язику гудзи. Тому Яричевський мимоволі подобався.
Після вечері, коли я поклав на стіл нашу вранішню знахідку, Теофана Петровича мовби підмінили. Від його незграбності, недомовлених, обірваних фраз не зосталося й знака. Треба було бачити, як обережно і старанно він зчищав глину з черепків та бронзового топірця. Мені явилася зовсім інша людина, і ця людина, задивлена в старовину, мабуть, добре знається на ній, бо по хвилі Теофан Петрович сказав:
— Це, як бачите, пам'ятка епохи бронзи. Кераміка ліпна... з ялинковим гребінчастим орнаментом. Як могли, так і робили,— задумливо водив він сухими пальцями по глиняному візерунку.— Подібні речі трапляються повсюди... є вони в Криму і на Керченському півострові. Торік такі фрагменти викопали з кургана поблизу селища Кам'янки. Наш пращур, добродію, безнастанно стукає у наші двері і ніби нагадує: гляньте, я теж мав золоті руки.
— А що ви скажете про знак риби на денці? — поцікавився я.
— Я сам про це думаю,— замислився він.— Подібного знака на кам'янських знахідках не запримічено.
— Може, це власний знак гончара? Якість і честь реміснича, очевидно, в старовину теж цінувалися над усе.
— Може бути,— погодився Яричевський.— Науці відомо, що старожитні майстри іноді витискали свої тавра, а то й імена, наприклад, на вушках амфор. Але в цьому разі, добродію,— засумнівався він,— знак риби міг означати й щось інше, глибше. Може, це божество племені, родовий символ достатку або знак роду? А ви як гадаєте?
Якось незручно мені було признаватися старому, що таємничий знак риби сьогодні вранці я свавільно приписав напівлегендарному кіммерійцю. Тому промовчав, боячись постати в очах Теофана Петровича занадто великим фантазером. Розгадувати всілякі знаки, класифікувати кераміку, визначати її вік — це його покликання, бо він або археолог на пенсії, що добуває віку на березі моря, або принаймні вчитель-історик. Звичайно, шкода, що баба Явдоха поспішила випровадити з подвір'я чорних "піратів", вони б розказали мені, коло чого ходить цей полотняний дідок.
— На жаль, я неук в археології,— признався згодом старому.— Інша річ — ви... Виджу, знаєте її і любите.
— Що ви сказали? — перепитав.
— Кажу, що любите археологію.
Теофан Петрович довго дмухав на своє пенсне, ще довше витирав його хустинкою.
— Бачите,— промовив нарешті,— "люблю" — це не те слово. Археологія, висловлюючись високим штилем,— моє життя. Але ж про життя не говоримо, що ми його любимо, ми просто живемо.
— Коли так, то життя, мабуть, прожили велике. Сподіваюся, вам випадало робити цікаві відкриття?
За цим разом він не витирав пенсне, хоч і без цього не квапився з відповіддю. А може, пригадував давно призабуту свою славу? А може, вагався, чи варто зі мною, чужим і незнайомим, розмовляти на цю тему?
— А були... були, добродію, відкриття,— таки відповів Теофан Петрович.— Власне, лише одне. Я зробив його у той день, коли пішов на пенсію.
— Не розумію, вибачте...
— Для цього, щоб зрозуміти, треба прожити життя. Я його прожив... прожив і якогось дня озирнувся, а за плечима... Словом, добродію, ви приймаєте мене не за того, ким я є насправді, а за того, ким хотів би бути.— У грудях старого журбилася ціла ріка гіркоти, вона хлинула й на мене, обдавши чужим жалем. Ріка, видно, нуртувала у ньому роками, а може, все життя, він замуровував її в кам'яні береги, соромлячись людського глузування, а тут мимоволі прочинив шлюз... прочинив і схаменувся: — Вибачте, що я... уже пізній вечір. Піду... Якщо дозволите, то знахідку вашу "заберу... фахівцям покажу...— закінчив знову уривчасто і недоладно.
Я здогадувався, що припадком торкнувся його рани.
— Думаю, ви не образилися на мене, Теофане Петровичу,— сказав я, допомагаючи старому складати в бриль черепки.— Я направду думав, що ви археолог або вчитель-історик. У цьому ж нічого злого нема?
— Боже спаси,— замахав він руками.— Яка тут образа... Скоріше — навпаки... Мені було приємно... Я колись того... снив археологією... Сни, на жаль, не збуваються.
Тепер я починав розгадувати його смуток.
— І дотепер шкода вам снів, які не збулися?
— Так,— зітхнув Яричевський.
— Але ж на археології світ клином не зійшовся?
— Е, ні, добродію. Світ часом таки сходиться на чомусь або на комусь одному: на жінці, яка має народити вам дітей, на матері, бо іншої вибирати нам не дано, на мрії, котрій хотіли себе посвятити.
— Можливо, що клин справді існує,— погодився я з ним.— Але чесно прожити життя — це також щось значить. Тим більше, якщо людина жила не тільки для себе. Чого ж тоді нарікаєте на пустку за плечима? Можливо, це стернище, поле, на якому люди скосили жито. А з того жита — хліб...
— Ет,— старий Яричевський нетерпляче махнув рукою,— красні ваші слова, добродію. Точнісінько мене так вговорювали в двадцятих роках, коли зеленим юнцем повернувся з громадянської. Викликав якось старий матрос Якушкін, пообзирав мої шабельні рубці та й каже: "Затяглися, Теофашка, фронтові рани, тепер, брат, засукуй рукави і гайда копати фундаменти під нове общество. Печи хліб"... А я снив археологією. Але що поробиш — хліб людям потрібний. Без археології люд проживе, а без хліба... Може, треба було наполягати, бо рити котлован усякий може. А до археології не в кожного серце лежить.