— Ви приділяєте велику увагу дрібницям, — зауважив я.
— Просто я розумію їхню вагу. Ось іще одна моя розвідка — про відбитки слідів із зауваженнями щодо використання гіпсу для збереження цих відбитків. Ще одне невеличке дослідження присвячене впливу професії на обриси руки: тут наведено зображення рук покрівельника, моряка, композитора, ткача та ювеліра. Ця робота має великий практичний інтерес для вченого-детектива, надто тоді, коли треба розпізнати труп або визначити фах злочинця. Але я зовсім утомив вас своїми захопленнями.
— Аж ніяк, — гаряче заперечив я. — Це надзвичайно цікаво мені, бо я на власні очі бачив, як ви застосовували ці знання. Але ви щойно говорили про вміння спостерігати і робити висновки. Мені завжди здавалося, що то одне й те саме.
— Навряд, — відповів він, затишно вмощуючись у кріслі і пускаючи з люльки товсті сизі кільця диму. — Спостереження, наприклад, підказало мені, що цього ранку ви були на пошті, що на Віґмор-стрит, а вміння робити висновки переконало, що ви ходили туди посилати телеграму.
— Справді! — мовив я. — Саме так! Але я, правду кажучи, не розумію, як ви здогадалися. Я зайшов туди випадково і не пригадую, щоб комусь розповідав про те.
— Це дуже просто, — зауважив він, кепкуючи з мого здивування, — так просто, що й пояснювати нема чого, однак я можу на цьому прикладі показати вам різницю між спостереженнями й висновками. Спостереження засвідчило, що підошви ваших черевиків забруднені червонястою землею. А біля пошти на Віґмор-стрит саме лагодять бруківку; ґрунт розкопано, і увійти на пошту, не забруднивши черевиків, неможливо. Земля там особлива, червоняста; поблизу, як мені відомо, такої більш немає. Ось що дало мені спостереження. Решта все — висновки.
— А як ви дізналися про телеграму?
— Ну, я знав, звичайно, що сьогодні ви не писали ніяких листів, бо просидів навпроти вас цілісінький ранок. А у відімкненій шухляді вашого столу я помітив цілий аркуш марок і пухлу паку поштівок. Навіщо вам тоді йти на пошту, якщо не посилати телеграму? Відкиньте все зайве, і той факт, що залишиться, буде правдою.
— Так, авжеж, — відповів я, трохи помовчавши. — Проте цей приклад, як ви й самі сказали, один із найпростіших. Пробачте мою настирливість, але я хотів би піддати ваші методи серйознішому випробуванню.
— Будь ласка, — відповів він, — це врятує мене від зайвої дози кокаїну. Я залюбки розв’яжу будь-яку задачу, що ви запропонуєте мені.
— Я пам’ятаю, як ви казали, що коли людина довго користується якоюсь річчю, то на ній неодмінно зостається відбиток її особи й досвідчене око може це прочитати. У мене тут є годинник, що потрапив до моїх рук нещодавно. Зробіть ласку, скажіть мені, якими були звички і вдача його останнього власника?
Я подав йому годинник із прихованим задоволенням, бо вважав, що цю загадку розв’язати неможливо, і хотів трохи зігнати пиху зі свого друга, чия самовпевнена мова іноді так мене дратувала. Він виважив годинник на руці, уважно оглянув циферблат, потім відкрив кришку і роздивився коліщатка, — спочатку просто так, а далі — крізь сильну лупу. Я ледве стримував посмішку, коли він, клацнувши кришкою, розчаровано передав годинник мені.
— Тут важко щось сказати, — зазначив він. — Годинник нещодавно почистили, позбавивши мене змоги стверджувати щось напевно.
— Ваша правда, — відповів я. — Перш ніж цей годинник потрапив до мене, він побував у майстра і його справді старанно почистили.
Я подумки дорікнув другові за те, що він пояснив свою невдачу такою дрібною причиною. Цікаво, що можна прочитати в нечищеному годиннику?
— Не хвалитимусь даремно, але дещо я тут усе-таки побачив, — зауважив він, утупившись замисленими, сонними очима в стелю. — Якщо я помилятимусь, то виправте мене, будь ласка. Як я можу судити, цей годинник належав вашому старшому братові, а той успадкував його від батька.
— Ви побачили це, звичайно, з літер "Г. В." на кришці?
— Саме так. Із літери "В" починається ваше прізвище. Цей годинник було зроблено півстоліття тому, тоді ж і вирізьблено літери; з цього видно, що він належав людині старшого покоління. Коштовні речі зазвичай переходять до старшого сина, а вашого брата, ймовірно, звали так само, як і батька. А батько ваш, якщо я добре пам’ятаю, помер багато років тому. Виходить, що до вас цим годинником володів ваш старший брат.
— Поки що так, — відказав я. — А далі?
— Ваш брат був неохайною людиною — дуже неохайною і легковажною. Він успадкував добрі гроші, але все прогайнував, жив у злиднях, хоч доля часом і всміхалася йому, врешті-решт запив і помер. Це все, що я зумів прочитати.
Я скочив зі стільця й схвильовано заходив по кімнаті.
— Це вже казна-що, Холмсе, — мовив я. — Я й повірити не міг, що ви дійдете до отакого. Ви якось довідались про долю мого нещасного брата, а тепер удаєте, що отаким дивним чином дізналися про це тільки зараз. Я ніколи не повірю, що все це розповів вам старий годинник! Це жорстоко і віддає, щиро кажучи, шарлатанством.
— Любий мій докторе, — ласкаво мовив Холмс, — пробачте мені. Розгадуючи вашу загадку, я зовсім забув, що можу завдати вам болю. Будьте певні, що я нічого не знав про вашого брата до того, як побачив годинник.
— Тоді як ви могли про все це довідатися? Ваша розповідь цілком збігається з правдою.
— Це щасливий збіг. Я міг лише припустити таке — з певною мірою ймовірності. Проте я й не сподівався, що саме так і було.
— Але ж це не просто здогад?
— Ні, ні, я ніколи не вдаюся до здогадів. Це препогана звичка, що руйнує здатність до міркування. Ви здивовані, бо не помічаєте напряму моїх думок, а дрібниці для вас не існують, хоча саме на них зазвичай ґрунтуються висновки. Ось, наприклад, мій перший висновок — ваш брат був нечупара. Якщо ви уважно оглянете годинник знизу, то побачите, що футляр не лише пом’ятий у двох місцях, а й подряпаний чимось твердим — монетами або ключами, які ваш брат носив у тій самій кишені. Не треба великого розуму, аби здогадатися, що людина, яка отак поводиться з годинником за п’ятдесят гіней, не звикла до охайності. Легко уявити собі й те, що коли вона одержала в спадок таку дорогу річ, то й сама спадщина була чимала.