Вулиця Пінчин-Лейн виявилася рядом старих двоповерхових цегляних будинків у долішній частині Ламбету. Я довго й марно стукав у двері будинку номер три. Нарешті за віконницею блиснула свічка і з горішнього вікна визирнуло чиєсь обличчя.
— Геть, п’яний волоцюго! — долинуло звідти. — Якщо ти й далі гатитимеш у двері, я відімкну їх і випущу сорок трьох собак!
— Мені потрібен лише один, я по нього й приїхав, — відповів я.
— Геть! — горлав той самий голос. — У мене тут є гадюка в торбі. Якщо ти не заберешся, я кину її тобі на голову!
— Але ж мені потрібен собака! — вигукнув я.
— Годі вже балачок! — скрикнув містер Шерман. — Рахую до трьох. Коли скажу "три", кину на тебе гадюку!
— Містер Шерлок Холмс... — почав я, і ці слова справили на нього магічне враження; вікно негайно зачинилося, і двері за хвилину відімкнулися. Містер Шерман виявився довготелесим, худорлявим старим джентльменом у синіх окулярах, із сутулими плечима й жилавою шиєю.
— Друга містера Шерлока Холмса я завжди радий бачити, — мовив він. — Заходьте, сер. Не підходьте до борсука, він кусається. Який сором! Ти хочеш укусити цього джентльмена? — він звернувся до горностая, що просунув свою звірячу голівку між дротами клітки. — Не бійтеся цієї змії, сер, це просто мідянка. Вона не отруйна, і я випускаю її поповзати по кімнаті; вона чудово нищить жуків. Не гнівайтесь на мене за те, що я спочатку був трохи нечемний; ці дітлахи зовсім на мене напосілися — полюбляють стовбичити під моїми вікнами. Чого ж від мене хоче містер Шерлок Холмс, сер?
— Йому потрібен ваш собака.
— Он як! Йому потрібен Тобі!
— Так, саме Тобі.
— Тобі живе в сьомій клітці ліворуч.
Він поволі, зі свічкою в руці, пішов уздовж цього дивного звірячого містечка. В непевному, неясному світлі я помічав у кожному закутку блискучі, мерехтливі очі, що стежили за нами. Над нашими головами на бантинах сиділи поважні птахи; вони ліниво переступали з ноги на ногу, коли наші голоси тривожили їхню дрімоту.
Тобі виявився незграбним, кудлатим песиком з довгими вухами — покручем спанієля з біґлем; він був білий з бурими плямами й ходив смішним перевальцем. Трохи повагавшись, він узяв з моїх рук грудку цукру, яку подав мені старий натураліст, прийняв мене й без усяких труднощів побіг за мною до кеба. Годинник на єпископському палаці саме вибив третю, коли я вдруге опинився біля Пондишері-Лодж. Колишнього боксера Мак-Мердо, як я довідався, заарештували як спільника злочинця і разом з містером Шолто відпровадили до дільниці. Вузькі двері вартували двоє полісменів, але мене з собакою вони пропустили одразу, тільки-но я назвав ім’я свого друга-детектива.
Холмс стояв на порозі, засунувши руки в кишені й смокчучи свою люльку.
— О, ви привезли його! — мовив він. — Чудовий пес! Етелні Джонс уже пішов. Поки ви їздили, ми були свідками його невгамовного завзяття. Він заарештував не тільки нашого друга Тадеуса, а й охоронця, економку та індуса-служника. Тож тепер ми тут самі, крім сержанта в кабінеті нагорі. Залишіть собаку тут, і ходімо нагору.
Ми прив’язали Тобі до столу в передпокої й знову піднялися сходами. У кімнаті все було так само, як і раніше, лише тіло Бартолом’ю було накрите простирадлом. У кутку дрімав натомлений поліційний сержант.
— Дайте-но мені ваш ліхтар, сержанте, — попросив мій друг. — А тепер зав’яжіть іззаду оцей мотузок, щоб ліхтар висів у мене на грудях. Дякую. Черевики й шкарпетки я скину. Візьміть їх із собою вниз, Ватсоне. Я трохи попрацюю лазуном. Умочіть-но мій носовичок у креозот. Отак. А тепер підніміться на хвилинку зі мною на горище.
Ми знову пролізли в отвір. Холмс підніс ліхтар до слідів у поросі.
— Я хочу, щоб ви краще роздивились на ці сліди, — мовив він. — Чи помітили ви щось незвичайне в них?
— Це сліди дитини, — відповів я, — або маленької жінки.
— Судячи з їхнього розміру, так. І все?
— Більш начебто нічого — сліди як сліди.
— Аж ніяк. Погляньте-но сюди! Тут у поросі є відбиток правої ноги. А тепер я ступаю поряд своєю босою ногою. Де різниця?
— Ваші пальці притиснуті один до одного. А на іншому сліді вони всі стирчать нарізно.
— Отож. Це слід запам’ятати. А тепер підійдіть-но, будь ласка, до віконця й понюхайте підвіконня. Я зі своїм носовичком зостануся тут.
Я так і зробив — і раптом відчув сильні пахощі дьогтю.
— Ось куди він ступав, коли тікав. Якщо ви нанюхали його слід, то Тобі, гадаю, нанюхає й поготів. А тепер ідіть униз, одв’яжіть собаку — і навздогін за незнайомцем.
Коли я вийшов надвір, Шерлок Холмс був уже на даху, і я бачив, як він поволі лізе по ньому з ліхтарем, мов велетенський світляк. Ось він зник за димарями, несподівано з’явився знову й ще раз зник — почав, мабуть, спускатися з іншого боку даху. Я обійшов будинок і побачив, що він уже сидить на карнизі, біля ринви.
— То ви, Ватсоне? — крикнув він.
— Так.
— Ось де він ліз нагору. Що то чорне внизу?
— Бочка з водою.
— Накривка на ній є?
— Так.
— А драбини там нема?
— Нема.
— Хай йому біс! Тут і карк легко зламати. Але там, де проліз він, пролізу і я. Ця ринва, здається, досить міцна. Я вже лізу!
Почулося шаркотіння босих ніг, і світло ліхтаря поволі поповзло вниз стіною. Потім Холмс легенько скочив на накривку бочки, а звідти — на землю.
— Знайти його слід було просто, — сказав він, узуваючи черевики. — Там, де він ступав, черепиця зовсім розхиталась, і він поспіхом загубив оце. Мій діагноз підтверджується, як кажуть ваші колеги-лікарі.
Він простяг мені щось схоже на невеличкий гаманець, сплетений із кольорової соломки й прикрашений дешевим бісером. Зовні він трохи скидався на цигарницю. Всередині було півдюжини темних дерев’яних шпичаків, гострих з одного боку й закруглених з іншого, — таких самих, як той, що поранив Бартолом’ю Шолто.
— Диявольські шпичаки, — промовив Холмс. — Обережно, не пораньтеся. Я радий, що знайшов їх, бо навряд чи він має з собою ще. Тепер можна не боятися, що отакий шпичак проткне мені або вам шкіру. Я краще вже ладен дістати кулю з ґвинтівки. Чи готові ви до шестимильних перегонів, Ватсоне?
— Звичайно, — відповів я.
— Нога ваша подужає?
— О, так.
— Ходи сюди, Тобі! Ходи, песику! Нюхай, Тобі, нюхай! — Він підсунув носовичок з креозотом собаці під ніс; тварина, розставивши кудлаті ніжки й кумедно задерши вгору одне вухо, понюхала його, мов дегустатор, що смакує букет старого вина. Тоді Холмс кинув хустинку вбік, прив’язав грубий мотузок псові до нашийника і підвів його до бочки з водою. Пес одразу тонко, схвильовано загавкав, ткнувся носом у землю і, задерши хвіст, помчав так швидко, що аж напруживсь повідок, і ми щодуху кинулися за ним.