Вона побачила, що його очі знову охоплюють її всю, і його.зіниці ширяться ледве стримуваним почуттям. Легко,.як лист дерева, торкнулася його руки:
— Джефе... Не треба так — по-дитячому.
Засяяв посмішкою:
— А в те, що по-дорослому, я не дуже вірю. Обернувся до клавіатури і не почув, а ледь уловив у повітрі шепіт Мар’ї:
— То й не треба.
Вона робила щось своє. Він писав. Родіон сидів за пультом майже поруч із ними, але ніби за тисячу верст — він був повитий віброзавісою.
У рукописі Джефа вони оце лиш зависли неподалік Церери — у телескоп її поверхня розглядалася у найдрібніших подробицях — і рудий Артур скликав Загальну раду, щоб вирішити: чи висаджуватися? І вирішили: обов’язково, бо зйомки, аналізи й вимірювання не дадуть того, що безпосередні дослідження. Хотіли напевне відповісти Землі: чи можливо в поясі астероїдів будувати бази для наддальніх польотів. І ще — у такій далекій і тривалій експедиції кортіло хоч раз стати ногою на незнане небесне тіло.
Знайшли базальтове пасмо із рваними краями, відшукали на ньому виплавлений панцир, бачили скам’янілі лавові ріки. Це трохи нагадувало Кордільєри, і хтось тоді сказав: "Невже тут колись було море? І небо? І воно відгороджувало планету від порожнечі?" Їм здавалося, ніби вони бачать підтвердження старої гіпотези про зруйновану планету Фаетон, уламки якої тепер літають у просторі і звуться астероїдами.
І пригадався старий жарт: Сонячна система — це трішки засмічена порожнеча.
— Мій чоловік наказав усім думати, — сказала Мар’я. — Оце і я піду до себе і спробую думати.
— Не йди, — попрохав Джеф. — Думати можна й тут!
Мар’я сумовито всміхнулася:
— Не знаю, Джефе... Є речі, про які тут не можна думати.
— Приміром, залізти на дерево.
— Я не про це.
Джеф спитав по паузі:
— А про що?
— Не скажу.
— Чому?
— Щоб було цікаво.
Джеф знову торкнувся клавіатури, але писати не став. Чув, як поруч робить щось своє Мар’я, і при цьому силкувався думати про Лі, щоб зрозуміти врешті взаємини з дружиною. Років із п’ять тому він писав про підготовку чергової космічної акції. І тоді на одній із товариських вечірок зустрівся з Лі — вона була планетологом і вчилася у комбінаті космонавтів. Вразила і вродою, і внутрішньою силою, енергійною розмовою своєю. Голос мала низький, гарний і сильний.
Потім дуже довго не бачилися. Неспокійна совість людства оселилася у Чорному Джефові, а поруч із нею — щиро хлоп’яча допитливість, і все це носило його по планеті невтомно; він взяв участь у трансатлантичній донній експедиції — весь час був у головній машині колони підводних танків, які пройшли дном океану від Америки до Африки; був у позаземних лабораторіях, де ставили досліди з виготовленням антиречовини, і писав про них; потім устряв у суто земну і прозаїчну справу.
Планета ще не доросла до всесвітньої гармонії. Журналіст Чорний Джеф зважився стати на прю з одним можновладцем і написав про нього, що знав і думав. Від тої пори усе, що лиш писав Джеф, викликало енергійні спростування, за котрими завжди стояли впливові люди. Газети й часописи почали уникати Джефових послуг, деякі видавці радили йому сховатися за псевдонімом, але він учинив по-своєму: розкопав усю справу. То був золотий ланцюжок солідарності, він скував між собою цілу низку можновладців, і варто було смикнути одного — як смикало всіх.
Джеф вивчив увесь клан і написав про це книгу. Вона мала всесвітній розголос, судили кількох крупних шахраїв, ланцюжок нібито розірвався і клан можновладців нібито розсіявся в безвісті. Та платити за перемогу Джефові довелося пізніше. Він вивчав роботу Мікробіологічного центру і... надовго зник для людей.
Хто зна, як підхопив він у тому центрі небезпечну ш вірусну хворобу, — його ізолювали в клініці. За рік його поставили на ноги, але вірус лишився в організмі. Жив безвиїзно під медичним наглядом. Двічі його відвідував батько — старий фермер, а потім заборонили будь-які відвідини. Наче у в’язницю посадили. Він так жити не міг, та не міг і втекти і винести клятого віруса до людей, на волю...
Лі з’являлася в мареннях, як нездійсненна мрія.
Здоровий вік — тридцять чотири — та велике бажан-я одужати подолали напасть. І сам він дійшов висновку, що людина здатна зробити з собою, що схоче, аби мати ціль та знайти ключа і волю до першого кроку.
Він приїхав до Космічного центру з думкою про Лі. Але боявся її шукати. Навіть там, де расові упередження не спливають на поверхню життя, — навіть там якісь підводні течії часом холодять душу; шлюби між чорними й білими не стали правилом, раси не поспішали змішуватися.
Побачивши Джефа, Лі дружньо зраділа:
— Знайшовся! Мабуть, десь просвердлював Землю наскрізь, випасав стада айсбергів або саджав ананаси на Алясці. Чи не так?
Джеф соромився, як хлопчисько:
— Та ні... Я розводив віруси.
— На орбіту Юпітера не хочете?
— Але ж там кожен повинен бути академіком!
— Не гайте часу. А втім, як собі хочете, а я, здається, полечу на "Сонячному".
Вона вже двічі по два місяці працювала на орбітальній інтернаціональній обсерваторії, а оце розпочала тренування на космонавта дальніх експедицій. Відтепер бачилися часто. Джеф снив її величезними очима з вітражевим свіченням, її голосом і міцною статурою, а ще він намагався сягнути якихось темних глибин її натури, що раз по раз прозирали крізь несподівані вчинки, вибухову енергію або заціпенілу зосередженість. Іноді вона жартома хвалилася:
— Не забувайте, яким був мій батечко.
Її батечко був у молоді роки чемпіоном світу з професійного боксу у середній вазі.
Джеф пройшов кілька тренувальних орбітальних польотів, після того — політ на Місяць, писав багато, і незабаром його вже називали журналістом номер один іеред космонавтів і космонавтом номер один серед журналістів.
Кажуть, усе минає, міркував Джеф на "Сонячному". Хто зна. Здається, є речі, повинні бути речі, які не минають, поки людина жива. Та любов має здатність до несподіваних перетворень... Вони відомі споконвіку, і щоразу вражають, як нечувана новина, — вражають новим щастям, новим розпачем і горем безмірним або ж невимовним здивуванням. Задоволена пристрасть або молодеча закоханість обертаються вивіреною любов’ю, чи то ж стають звичкою, а бува нічим. Кохання може обернутися зненавистю, дружбою, зневагою, байдужістю. Рідкі щасливці носять у собі здатність полюбити казково на все життя. І надто часто це єдине і остаточне має свою прелюдію — інші зустрічі, інші, простенькі, казки, попередню пристрасть, і тоді людина ризикує втратити надто багато, повіривши першому сплескові почуттів.