Потім Чорний Джеф відчув, що Мар’я подумала про нього — власне, вона весь час про нього думала, але в ці секунди до теплого святкового фону додався тугий емоційний сплеск, — і він зрозумів, що зараз вона прийде. Сюди-от — переступить неоголошене табу. Від хвилювання він опустив руки... Йому стало ніяково і лячно за свою ніжну кохану. Він був ладен зірватися їй назустріч, перейняти в коридорі.
Вона до нього увійшла просто, як повітря вливається в груди. Сіла поруч і мовила:
— Я не вір’ю.
— У що, люба?
— В те, що ти загинеш. Мені б оце годилося картати себе, що я прийшла до тебе... А я не відчуваю каяття.
— Аморальними бувають вчинки, — сказав Джеф. — Любов — це не вчинок, а стан.
— Який стан? — усміхнено спитала Мар’я.
— Це відроджуються такі можливості серця, що про них людина й сама не знала... Оце був би на Землі — .чув би, як росте трава. Хороші вірші навертають сльози, і ще... погляд коханої схожий на несподіваний схід сонця або на землетрус.
— "Трояндовий бульйон!" — Мар’я сплеснула руками. — А я собі уявила, що я зірка на твоєму небосхилі чи навіть сонечко... "Бульйон"!..
Джеф зніяковіло махнув рукою, Мар’я засміялася. Та враз замовкла, принишкла. Сиділа, сумовито розгойдувалася, як зажурена баба, і від того прадавнього жіночого руху гарячий жаль аж обпік Джефа. Він ухопив себе за горло.
— Про що ти? — видобув хрипко.
— Про тебе.
— Про нас?
— Ні, про тебе, — Мар’я отямилася, глянула на нього. — Все, що ти робиш, дуже гарно. — Красиво, розумієш?
— Ні.
— Бо ти в мене такий, що нічого не розумієш.
— Так. Я не розумію, що сталося. Це правда, що ти мене любиш?
— Це найглибша правда у світі. — Мар’я притисла пальці до щік, труснула головою: — Ой, я зовсім забула, що за стінами Простір!
— Я теж.
— А бог є.
— Де ж він?
— Це ти.
— О ні... Кохана моя... — Джеф узяв Мар’їну руку і відчув, що її пальці холодні, а його гарячі.
— Джефе... Якщо між нами щось буде — то нехай на Землі.
— А якщо... ми загинемо?
— Тоді... — Мар’я закрилася віями. — Тоді почекаймо, що скаже Земля цього разу.
Джеф повідомив:
— На Землі, в Азії, є такий народ — хунза; він має прислів’я: "Твоя жінка не піде за тобою туди, де не плодоносять абрикосові дерева".
— Піде! — вигукнула Мар’я. — Але... Заждімо, що скаже Земля.
То була навіть не обіцянка — лише відвертість, і від неї Джефа пройняло полохливою радістю.
Вона розчинила двері до себе — і почула нервову скоромовку Ліліан:
— Аби лиш ти й справді наважився, я більше не спатиму — які сни, а її умовлю, хоч умру!..
Лі і Артур одночасно рвучко повернулися до Мар’ї, і останній звук розтанув у тиші. Лі повільно перевела подих. Не зводячи очей, тихо вимовила:
— Мар’є. Нам треба з тобою порадитися.
Мар’я мовчала.
— Що таке?.. — роздратовано кинув Артур.
— Нічого, — відказала Мар’я. — Я полюбила Джефа.
— Я помітив.
— Усі помітили, — сказала Лі без почуття.
Мар’я сказала:
— Але це вже не має значення.
— Певна річ, — погодився Артур.
— А можна було врятувати на "Нейтрино" хоч одного...
— Замовкни, — обірвав Артур. — Якщо на кораблі залишиться тільки двоє — вони врятуються разом із ним.
— Тільки двоє! Що за... припущення.
— Якщо тут буде тільки двоє — вони викинуть за борт три п’ятих вантажу...
— Для цього троє повинні залишити корабель!!!
Артурове слово впало — наче грюкнули двері.
— Т-так.
Залягла мовчанка. Мар’я ледь чутно мовила:
— Цього не можна... пропонувати... Добровільно... щоб решта не знала. — Здивувалася: — Та яка ж решта, коли нас тут троє!
— Нас тут троє, — мовив Артур. — Мій обов’язок: врятувати корабель і плоди наших трудів хоча б ціною свого життя. Та й... репаний валун, що уявив себе планетою, — кому таке треба.
За цими словами був і зойк пораненого самолюбства, і ледве прихований дзвін нервів, що рвуться, як перенапружені струни, — але Мар’я була приголомшена самою ідеєю й останніх слів чоловікових просто не почула. Вона шепнула:
— Кажи далі.
Лі звела очі на подругу:
— В Артура і в мене здають нерви. Ми з ним занадто часто повертаємося на Цереру. Мене переслідують якісь г неможливі галюцинації, і все, що робить отут Артур, — , також на межі його можливостей.
— За межею, — стиха мовила Мар’я. — Я це знаю і дивуюся.
— Родіон приведе корабель додому. Мій Чорний Джеф... — Лі всміхнулася зібганою внутрішньою посмішкою. — Твій Джеф... він допомагатиме Родіонові, і він найкраще донесе наслідки експедиції. Він упорається з усіма матеріалами. То найзавзятіший чоловік на борту.
— Так!
— А нам трьом...
Мар’я поволі виструнчилася, з’єднала і роз’єднала перед собою довгі пальці. Губи її тремтіли.
— Так... Кажи, Лі.
— Ти ж сама розумієш: вони не погодяться.
— Нізащо.
— За сьогоднішнім графіком Джеф спить від півночі до восьмої ранку. Родіон ляже о четвертій, а на вахті в цей час буде Артур. Протягом чотирьох годин ми і зможемо... зробити все.
— Так, — сказала Мар’я. — Тільки в цей час. І... вони зможуть врятуватися?
Артур сказав:
— Вони дадуть прискорення у п’ять десятих. Антиракета на це не здатна. Я обчислив її об’єм і максимально можливий ресурс.
— Так... Так... — мовила Мар’я і замовкла.
Ліліан без напруження зчитувала думки з її обличчя. Мар’я, звісно, знала, що розмовляє з хворими людьми. Але вони обоє не дійшли клінічного божевілля, думала вона собі. В кожному їхньому слові-розрахунок, логіка і... самопожертва... Оце найдивніше: беззастережна самопожертва! її не можуть, рішуче не можуть виявити люди із зруйнованою меральною структурою. Виходить, що вона, космічний лікар Мар’я, просто не уявляє резервів людської психіки.
Тільки ж вони не безмежні. Хто зна, на якому етапі виконання цього казкового плану резерви Артура й Лі вичерпаються. Кінець усім надіям. Кінець очікуванню на чудо. Розрахунок і дія. Разом з Мар’єю з корабля зникають люди, які останнім часом стали... треба з собою говорити відверто: стали небезпечними.
Лі зчитувала все це з Мар’їного обличчя. І вона не посміхалася.
Двоє, які залишаться, приведуть "Сонячний" на Землю і — житимуть, довго житимуть на білому світі, і Джеф нестиме через те своє довге життя пам’ять свою і любов свою до Мар’ї.
Вмирати не страшно.