Лі різко заперечила:
— Або люди, які не бояться відповідальності! Мар’ю жахало, коли люди казали одне одному прикрощі:
— Лі! Одна людина просто не в силі зробити, що всі!..
— Я за колективну мудрість, — мовив Чорний Джеф. — Тільки не варто забувати, що з десятка дурнів не зробиш одного розумного.
Командир Артур вагомо сказав;
— Чиста правда, Джефе. Але якщо ситуація вимагає насильства, відповідальність бере найсильніший.
Всі голови звернулися до нього. Дружина його Мар’я притисла до грудей стиснуті кулачки. Вона стиха перепитала:
— Насильства? Ти сказав так?..
Другий пілот Родіон хруснув суглобами довгих пальців і примирливо мовив:
— Є випадки, коли насильство можна виправдати. До тих, хто завдає шкоди всім.
— Шкоди — тобто зла, — сказав командир. Його ластовиння швидко темнішало. — А хто знає, де воно — добро, а в чому — зло?
— Насильство особи над собою, людини над людиною — межа аморальності, — дзвінко сказала Мар’я. — Далі вже починається тваринний світ.
Артур іронічно скривився:
— Саме на насильстві споконвіку тримається в світі порядок... і... як його... добро?!
— Ти кажеш про нас? — Мар’я аж підвелася од хвилювання. Вона ніколи не чула від чоловіка таких слів. — Ти кажеш про сучасний світ?
— Я кажу про людей взагалі.
— Але ж це неправда! Люди повинні любити одне одного і всіх людей. Діяльно любити! Творчо любити. В житті і роботі. Оце і є добро.
— Більшість дуже любить, щоб їх любили. — Отут Артур засміявся. — Ти, Мар’є, поглянь на екран. На оту іграшку, що нас переслідує. її зробили люди.
— То були... зовсім не такі люди!
Всі мимоволі глянули на екран. Артур сказав:
— Такі самі. Достобіса наївне ти пташеня, Мар’є.
Антиракета займала центр екрану. Можна було розгледіти корпус, підсвічений далеким Сонцем, білі кружечки локаторів, циліндр боєголівки.
Артур несподівано подав голос:
— Сядь, Мар’є. Слухайте всі четвертий варіант. Ми його застосовуємо, якщо Земля не підкаже нічого кращого. Слухайте.
Його слухали.
— Ми не тільки відправимо на Землю "Нейтрино" з людиною. Ми звільнимо корабель від резервів продовольства, від культурного і спортивного вантажу, від деяких систем життєзабезпечення, від усіх матеріалів, якими зважимося пожертвувати заради порятунку. Це все суттєво зменшить вагу "Сонячного", створить додатковий резерв пального. Тоді спробуємо ще раз.
— Треба рахувати, — сказав Родіон.
— Треба демонтувати установку активації атмосфери, медичну апаратуру...
— Ой-ой-ой! — сказала Мар’я. — Про це й не думай.
— Викинути у простір недоторканні резерви кисню...
— Що-о-о?! — то закричала Лі. — Ти хочеш викинути кисень? Джефе, ти чув, що він собі надумав? Розкажи їм, що зі мною коїться щоночі! — її обличчя зібгав страх. — Краще згоріти від вибуху, ніж задихнутися, як риби на піску! Я дивуюся, чому ти, наш відважний командир, не пропонуєш постинати голови наші й викинути їх у простір — це значно зменшить вагу, бо наші голови завантажені силою всіляких знань, упереджень, спостережень, забобонів! Інтелектом, ідіотизмом, прекрасно-душшям, ідеалами й ідеями, жорстокістю. Спогадами, мертвими надіями, шаржами на любов, відразою, егоїзмом, низькими помислами, марнослав’ям, егоцентризмом! От-от, ти просто егоцентрист, я знаю! Перш, ніж викидати за борт резерви кисню, ви викинете за борт менеї Чув, командире?!
— Якщо ти наполягатимеш. — Артурове обличчя стало бліде, як сметана, ледь-ледь жовтіли розсипи ластовиння. — Якщо ти наполягатимеш, ми це зробимо.
Джеф сказав гучно і м’яко:
— Лі, заспокойся і не кажи таких речей.
— Добре. Добре. Я негайно замовкну. — Вона часто дихала. — Вважайте мене божевільною.
Швидко вийшла. Джеф підвівся, щоб піти слідом за дружиною, але Мар’я спинила його поглядом: "Не треба, краще я..." — і вислизнула з Центрального.
Чорний Джеф поклав голову на підпотиличник крісла і заплющив очі.
У той день вони зависли супутником навкруг Церери, і тоді Артур зловжив командирською владою: оголосив, що на планетку висадяться планетолог Ліліан і — він сам, командир "Сонячного"! Джеф здивувався. Родіон насупився. Командир мусив залишатися на кораблі.
Із "Сонячного" було добре видно, як сяяла маленька ракета "Нейтрино" на базальтовому кряжі, у тьмяному світлі зблискували, як кульки ртуті, шоломи Артура і Лі. У динаміках на борту чулося їхнє дихання, і голоси лунали поруч.
Вони брали породу. Артур оперував ультразвуковим буром, Лі лазерним лезом стинала кусочки мозаїкових розсипів із вертикальної брили.
Потім та брила почала падати. На "Сонячному" це помітили раніше і разом закричали: "Стережися!" Лі кинулася тікати — незграбними довгими стрибками, а брила наздогнала її у своїм падінні, повалила і при-тисла донизу.
— Артуре! — роздратовано гукнула вона. Подія все ще видавалася їй простою перешкодою.
— Іду, іду, тримайся! — він щосили стрибнув до неї, пролетів мимо і повільно опустився між країв чорної щілини.
Споконвічна рівновага на поверхні Церери порушилася, і тепер, повільно і статечно, як величезні тварини, на ній ворушилися і плазували брили, уламки і цілі скелі, шукаючи собі нової рівноваги. Краї щілини зсунулися, голос Артура вихрипів з відразою:
— Мене затисло. Я зараз спробую... — сопів і кректів, і чути було, як скрегоче камінь об метал.
Родіон увімкнув маневрові двигуни, Чорний Джеф і Мар’я влізли у скафандри. "Сонячний" рушив до поверхні Церери. Маневр був повільний і плавкий, як отой каменехід на планетці.
Лі втискувало в камінь. Брила не поспішала — вона мала доволі часу, щоб розчавити свою жертву на різноколірну пляму, вкарбувати планетолога у поверхню базальту, і після того в неї лишалася ціла вічність — лежати в новому ложі. Спочатку вона поволі-поволі руйнувала повітряну систему, Лі прохрипіла: "Немає чим дихати... Немає... Воно висмоктує з мене кисень..."
— Не розмовляй, — наказав Родіон з борту корабля.
Мар’я торкнула Джефа за плече і показала на панель приладів: у скафандрі Лі тиск упав удвічі і продовжував падати. Артур кректів і пошепки лаявся. Але його скафандр був неушкоджений.
Чорна порожнеча стисла почуття. Блищав зоряний порох. Наймізерніша з мізерних часток матерії — крихітна планетна Церера продовжувала одвічний шлях, і на цім шляху від випадкового дотику ледь-ледь зсунулися частки її поверхні, і в тім порусі вони затисли і помалу розчавлювали непомітно малі істотки, вогкі мікроскопічні утворення, які уявили себе господарями Всесвіту.