Данилові згадалася червона пляма на снігу під стіною обсерваторії і зломаний держак від бартки, який чомусь підняла Оленка із землі й пішла з ним. А ще пригадав розповідь ватага…
"То кого побили? – спитав у мами, геть спіснілої, зморщеної, без сліду колишньої вроди на обличчі, а ще ж пам'ятає син, якою гарною була вона за його дитинства. – Кого ж побили?" – допитувався.
"Таж Михалка Джемигу, котрий…"
"Але ж мені відомо, що Шумеї з Шумеями б'ються – Злодії з Апостолами. До чого тут Джемига?"
"Нічого ти не знаєш, сину… Та й навіщо воно тобі? Колись гріх Злодіїв Джемиги покрили й за це ненавидять їх. Той гріх і на мені…"
"Не можу втямити, мамо, чому на вас має падати тінь чиєїсь провини?" – проказав Данило й затнувся на слові, згадавши докір, що його дід Пилип кинув Федорі перед смертю, не признаючись, де сховав гроші.
"Ніхто не винен, ніхто, – тихо мовила Федора. – Вини нема, а пізьма жиє… Але ти їж, їж, сину, напевне, добре зголоднів, поки вибрався з тих чорногорських тарапатів… Та й нащо тобі те все знати?"
"Ви щось недоговорюєте, мамо, щось приховуєте від мене…"
"Не треба того тобі, кажу ще раз. Чей не візьмеш бартку в руки й не підеш на Попа Івана на той рік… Ти вчений, в тебе інше життя".
"Але ж з якогось роду я прийшов у явірницький світ – то з якого: від Злодіїв чи Апостолів?"
"Ти людський, хлопче, і цього з тебе досить… Та й вони не розуміють, за що б'ються. Найстрашніша та ворожнеча, коли причина її забута, а говорить тільки чорна кров…"
Данило випив пугар сливовиці, повечеряв і почав укладатися до сну. Ще запитав у мами:
"Ви не знаєте в Зеленій таких Шумеїв, що їхня донька у Львові вчиться?"
Федора довго мовчала, а потім мовила благально: "Не знаю, ні… І ти не дізнавайся, прошу тебе. Дай мені в спокої дожити…"
Розділ четвертий
Оленці пощастило: не встигла вона ще й розглянутися на автобусній зупинці, як від озера Шибеного, круто вивертаючи на гостинець, виїхав нап'ятий тентом "бобик". З відкритого вікна кабіни виглянув повновидий чоловік – Оленка впізнала заступника голови Жаб'євської районної ради, який вряди-годи заходив до редакції, приносячи офіційні матеріали; він сказав шоферові зупинитися й відчинив дверцята машини.
"Сідай, дівчино-рибчино! На празник приїхала до Явірника чи, може, шукала цвіту папороті й тепер вертаєш із чар-зіллям у свояси?"
"У мене попразен, – квасно посміхнулася Оленка. – До Зеленої підкинете?"
"А чом би й ні, хто такій кралі відмовить?"
Дівчина швидко всілася в машину й приквапила на шофера, щоб рушав, помітивши, як стежкою з Кернички спускається вниз чоловіча постать – був то, напевно, Данило, й Оленка відчула, що мусить втікати від нього, аби не було пізно: наздожене, й залишиться вона з ним надовго, а може, й назавжди, й обоє усе життя будуть доходити правди, чому то вони, з однаковими прізвищами, опинилися серед ворожих родів, і в чому полягає та ворожнеча? Хто і в якому коліні з її роду зло діяв, що їх обізвали Злодіями, кому та дія здавалася злом, а може, якраз добром була і злові зло чинила? А яку благодать несли у світ Шумеї, яких Апостолами нарекли, де те добро від них посіялося і яким зелом зійшло на землі: арнікою чи блекотою?
Мотор у старому "бобику" довго чмихав, а чоловіча постать наближалася буркутським плаєм, і в дівчини завмирало серце: що станеться в її житті за мить-дві і що буде після того, як те вже станеться – втіха чи жаль, подив чи розчарування; та хай би ця машина вже швидше рушила… та хай би мотор ніколи не завівся… Данило підбігав, а в дівчини терпло серце й набиралося тієї тугості – коли ще хвилина, і бризне кров…
Та врешті "бобик" скочив з місця, немовби з ланцюга зірвався, закрився клубками дорожньої куряви, й на мить полегшало на душі в Оленки, страх полишив її, впустивши на своє місце навальний туск, що враз заціпенів каменем.
"Я тебе відразу впізнав, Оленко, – повернувся до дівчини Василь Голуб, заступник голови райради. – А що тебе сюди занесло – чей у вчорашню шарґу не важилася виходити на Попа Івана, та й які там містерії могли відбуватися на снігу… А я їздив поглянути, як ідуть роботи на Шибеному, – вже, слава Богу, закладений фундамент під турбазу…"
Дівчина не обізвалася, а Голубові хотілося розмовляти, він показав на держак від топірця, який Оленка тримала в руці.
"Від вовків обганялася?"
"Від собак…" – скупо відказала Оленка.
Голуб ображено відвернувся, й дівчина аж тепер пильно приглянулася до держака, оздобленого перламутровим візерунком, немов ниркою на красноїльських вуставках, і тепер уже остаточно впевнилася, що то залишок від батьківської бартки. А де ж головка з розплесканим обушком, загнута буквою "р" – той мольфарський топір, яким так дорожив неньо? Як же він опинився на Попі Івані, та невже батько або брат Йосип пролив ним учора кров?
Оленка попросила шофера, щоб зупинився, подякувала й вийшла на автобусній станції в Зеленій.
Повільно, ніби вагаючись, чи варто їй сьогодні заходити до рідної хати, дівчина зійшла з гостинця й ступила на стежку, що спиналася вгору крутим берегом Черемоша до обійстя, яке, зіслизнувши із схилу Сивулі, зупинилося над урвищем. Критий червоною черепицею чепурний дім обступили молоді смерічки, що затримували корінням можливий зсув, й подумала Оленка, що колись цієї господарки не стане, й тут вируватиме річкова заплава, розмиваючи підніжжя Сивулі, а вже як далекі шумеївські нащадки, загрожені катастрофою, виберуться із Зеленої, то й навіки зникне з людського вжитку погане прозвисько, і хай би це сталося якнайшвидше…
Ніколи про таке не думала, не застановлялась, – їй, майбутній журналістці, марилася праця міжнародної кореспондентки, оскільки добре володіла англійською, – і що Оленці до зневажливого прозвиська, яке прилипло до них тільки в Зеленій, – не потягнеться воно за нею в далекі світи й тут теж колись зітліє; з Оленки почнеться новий рід в інших краях, де не буде ні Злодіїв, ні Апостолів, а Шумеїв обох гілок теж не залишиться на світі, й ворожнеча їхня навіки забудеться.
Аж здригнулася Оленка від таких думок, зупинилась на стежці, і в її очі, ніби вперше в житті, увійшло рідне обійстя, заступлене смерічками й обгороджене воринням; два шпилі заломленого даху вистрелили вверх гострими конусами, немов зібралися проколоти небесну твердь й зачепитися за неї, коли б насправді зсунувся берег і внизу завирувала каламутна ковбаня, – й так вічно висітиме будинок над Зеленою, чаруючи довкіл своєю ошатністю й розганяючи кругами флюїди безсмертного шумеївського роду. Й будуть тут народжуватися нові й нові покоління Шумеїв-Злодіїв, які своїм справедливим життям утверджуватимуть славу несправедливо знеславленого роду, передаючи від батьків до синів героїчний символ – магічну мольфарську бартку, яка вчора захищала їхню родову честь.