Тракт обезлюднів, а вони й далі стояли мовчки, й здалося обом, наче між них проповз холодок відчуження: ось мине ще хвилина, й збагне Данило, й Оленка збагне, звідки те відчуження проникло. Злякавшись того відчуття, мовчки обоє просили Бога, щоб хтось їх порятував із безвихідної, здавалось, ситуації.
Й порятунок прийшов – так несподівано, як і все, що нині трапилося. З лісництва, яке визирало бляшаним дахом із белебня поза церквою, виїхала парокінна бричка, пролунав бравий виляск батога, й почувся клич "гать-та-вйо!" – й не міг це бути ніхто інший, лише славний Юра Фірман! Коні, вихопившись із ґрунтової дороги на шлях і відчувши твердь під копитами, почвалали риссю, наближаючись до Оленки й Данила, що стояли навпроти відгалуженої від тракту буркутської дороги.
Й побачила Оленка, як позаду брички, тримаючись однією рукою за розвору, тягнеться на ровері теж не хто інший, а листоноша Олекса Смоляк: нема для них ні неділі, ні свята… Буда на бричці була відкинута, ззаду не сидів ніхто, й наважилася Оленка спинити Юру Фірмана, щоб утекти хоч на край світу – зникнути разом з Данилом із багатоокого тракту. Проте Юра сам притримав коней на роздоріжжі й гукнув до поштаря, якого, певне, аж тепер запримітив:
"Пускайтеся розвори, Олексо, я не в Криворівню їду, а в Буркут по лісничого!"
Почувши Фірманові слова, Оленка підбігла до брички й заблагала:
"Візьміть нас, пане Юро, підкиньте в Зелену!"
"Та хіба мені шкода? – відказав Юра й, лукаво позирнувши на молодят, зійшов з передка, щоб підняти буду. – Так вам буде зручніше…"
Поштар махнув Оленці рукою й покрутив педалями до Криворівні; Юра Фірман цмокнув на коней, звернув на буркутську дорогу, й бричка потарабанилася по вибоїнах.
"Що ти задумала, Оленко?" – спитав по хвилі Данило.
"Я ж злодійка, ти про це добре знаєш, то хочу тебе вкрасти… Хіба забув, що сказав ватагові на полонині: "Ми наречені, вуйку Дмитре". Невже нині хочеш відмовитися від цих слів?"
"Чи ти при своєму розумі? Я – відмовитись? Таж я всі ці дні тільки й думав про тебе… Оленко, – прошепотів, – я кохаю тебе, так кохаю…"
"Ну як, як?"
Він затулив їй уста поцілунком, Юра голосніше, ніж звикле, вйокнув на коней, Данило спитав упалим голосом:
"А ти?"
Оленка нахилилася до його вуха й тихо промовила:
"Ти чув таку коломийку – мусив чути, бо ж фольклорист: "За ту нічку невидненьку душу свою згублю: відколись м'я поцілював, відтоді тя люблю…"
"О, та ніч!.. А потім була в мене ще одна – в тому самому гуртожитку й на тому самому місці. Без тебе… Та що я говорю, – спохопився хлопець. – 3 тобою, весь час з тобою!"
"А як ти до мене зараз ставишся, Даниле? Адже напевно прийшов уже до тями й згадав про родову між нами межу…"
Він знову припав до її уст – вологих, рухливих, солодких – як і тоді вночі на полонині, й не міг від них відірватися. А Оленка дозволяла, кохала, вимагала… Й не відчували вони ні вибоїн, ані плину часу.
"Я вкраду тебе нині на цілу нічку…" – шепотіла дівчина, вдихаючи в себе такий знайомий запах пахучого тютюну.
"Направду?"
"Бігме Боже!"
"А що потім?"
"Потім?.. Або розійдемося, або ж – навіки".
"Тпру-у-у! – спинив коней Юра. – Гей, молодята, чи ви там поснули, що вас не чутно? Вже Зелена!"
І промовив сам до себе, коли Данило з Оленкою розлякувались і зійшли з брички:
"Дай їм, Боже, щастя!"
Розділ двадцятий
За бричкою закурилося, й стихло вже Юрине вйокання, а Данило з Оленкою стояли в нерішучості – куди податися: перед ними клекотів повноводий Черемош, обминав заховане праворуч у видолині село Зелену й люто вдарявся в прямовисну скалу, якою закінчувався схил Сивулі із самотнім обійстям, що сповзало з вершини над провалля й зазирало очницями вікон у моторошну глибину, а ліворуч, горі рікою, крізь спекотне мрево прозирала з Явірника Думська гора, в підніжжі якої бовваніла чорноґонтова ґражда.
Стояли між цими горбами мовчки й мусили, зрештою, податися в один або другий бік, бо інших доріг для них не було: попереду кипів Черемош, а позаду, у славі неба, височіла темно-синя піраміда Маґури, за якою десь там, у безкінечності, стугоніло дике безлюддя.
Й довго не могли вирішити. Як ці верхи, що не сходились ніколи, так і люди, які жили в їхніх підніжжях, з правіку не спускалися на дно сідловини для доброї розмови, гулянь і співів, для хороводів на зеленого Івана Купала, ані для колядок у тріскучі різдвяні морози – лише для бійок, злослів'я і прокльонів, а що ніхто не знав і знати не хотів причин незгоди, брала верх сліпа пізьма, і, напевно, мусило колись так статися, що двійко людей з ворожих родів, примирених любов'ю, зійдуться врешті на межі, ніби в колисці, яка їх вигойдала, і уздрять у сповиточку предковічну істину.
Посідали на білобокий валун, обмитий повенями та вітрами, й, долаючи холодний струмінь відчуження, що вряди-годи проникав між ними, немов зимний протяг з-над води в спекотну годину, розповідали одне одному про те, що дізналися за місяць розлуки, коли кожне шукало самого себе і своєї правди в пітьмі минулого, а знаходили, крім своєї, й чужу, і обоє втямковували, що та чужість зринає не конче з родової колиски, а й зі сторонніх гонів, – і коли, здавалось, усе вже було розкрито й досліджено, залишалась ще таємницею загадка ганебного прозвища Оленчиного роду, й упевнилась дівчина аж тепер, що та розгадка захована там, у її домівці під Сивулею, і їм потрібно спершу туди зайти – переступити поріг відвічного роздору.
На Оленку рідні чекали щодня. Знали, що вона в Жаб'ї, а ось уже місяць минає від Івана, а чомусь не приходить – щоб якась придибашка, не дай Боже, не трапилась… При святі всі троє домували: Палагна стояла на покуті під образами, склавши, мов до молитви, руки, й наслуховувала, чи не чутно кроків надворі, старий Юрко сидів на лавиці, повернувши голову до вікна, – виглядав доньку, а Йосип, спершись ліктем на ґзимс припічка, пестив долонею бартку з новим держаком: був він такий самий, як і колишній, – вибитий срібним перламутром.
Оленка увійшла першою, обняла матір, поцілувала батька в руку, діткнулася долонею до Йосипового плеча, й старі, оговтавшись від сподіваної несподіванки, побачили нарешті на порозі високого парубка, який начебто не важився вступити до хати й чекав дозволу увійти.