Злочин у степу

Страница 3 из 5

Штангей Владимир

А вночі запріг коней тихо, по-злодійському в лютерний віз, щоб їхати знову. Меланка, його жінка, поганою була помічницею в справах Мартинових. Вона сердилася, лаялася. На її думку вже пора було б і покинути. Того, що настаралися – на вік хватить. Молодиця по своїй простоті міркувала, що нехай вони брали зразу, ну так тоді бідними були, а тепер все ж є… Непокоять її отакі нічні виїзди Мартинові, а вговорити, не можна.

І біллю переболить та перескнить душа, заким чоловік вернеться. Все частіш і частіш думалося молодиці: "І що то за життя, коли соромишся чоловікові в вічі глянути, коли сам він ховає свій занепокоєний погляд, коли кожної майже ночі сама, хоч бери та других приймай". В жнив’яні ночі сухі й млосні, особливо перед неділею або перед яким святом, на селі гудом гуде вулиця співами, сміхом, жартами далеко за північ. В такі ночі Меланці не спиться. Мартин завжди в поїздках, а вона сама на самоті чого тільки не передумає. І ниє та болить серце за себе.

– Ні одної ночі тобі вдома не переспиш, – казала молодиця, поправляючи на конях наритники. Мартин сидів на возі мовчазний і зосереджений думкою на чомусь. У відповідь жінці нехотяче промовив:

– На спання зима буде… Вже?

Вона відступила від коней і підійшла до нього.

– А може б, ти таки не їхав сьогодні? Нехай воно сказиться. Хоч проти свята залишися вдома, – сказала вона, нахилившись ласкаво до нього.

– Ет, дурна. Відчини ворота краще. – Махнув по конях батогом і поїхав. – Та не дуже розлягайся спати! – кинув їй, виїжджаючи з воріт. Вона вже добре знала, що це значить: знову привезе чужі снопи, і їх до ранку треба буде скласти при строці[9]…

Зачинила ворота, і зіпершись на них, отак довго стояла укляклою постаттю. Через вишник на поля подзвенів Мартин крицевими втулками. І здалося Меланці, що вирядила вона оце свого Мартина в дуже далеку путь, звідкіля або повернеться або й ні, і стало ясно молодиці, що дурне в них життя, хоч і сите. Мартин необачно грається з вогнем, а в неї серце неспокій сушить щодня… Встало втямку дівоцтво, пригадався й Мартин парубком з чубатою чуприною над широкими бровами. Ніхто б не сказав, що він міг колись так лагідно сміятися, що це була тоді найвеселіша натура на селі.

А отже було так. Жила Меланчина мати за селом у старшого сина. Була й Меланка коло неї. Як ще парубкував Мартин, вона дівчуком була, і з іншими, навіть, прозивалась з нього. Засядуть було де-небудь за тином тай гукають:

– Торботряс. Торботряс свиней пас!..

Потім же закохалась. Якось приїхав з війська Мартин батька навідати. Сам стрункий, чистий та веселої вдачі, і заполонив дівоче серце… На вулиці впіймав її, вже не дівчука, а повногруду карооку дівчину, що пробувала вже пестощів парубоцьких.

– А я й не знав, що в нас на селі є такі гарні дівчата, – сказав тоді Мартин, сміючись, і тепло-тепло пригорнув…

Коли знову від’їздив – нишком плакала. Через рік вернувся й вони побралися. "Не вгадаєш, де найдеш і де загубиш. Тепер від Мартина тільки й можна почути, що дурна та пришиблена", – зідхнула Меланка.

З грядок пахло розпареним кропом. Як з провиною, стояли із похилими головами поодаль високі соняшники, та біло-білою скатеркою розстелився мак попід яблунням. Прошумів горою якийсь птах. У Гапки на перелазі чутно, як хіхікає придушено молодь. У неї завжди цілі ґерелиці збирається хлопців та дівчат. Гапка – молода вдова, вона ще не забула вулиці й лине до молоді, віддаючись відверто гульні.

Нараз від вулиці хтось заспівав густим баритоном:

Та болять ручки,

Та болять ніжки.

До нього приєднався другий голос, і поволеньки полинула тужлива пісня над селом:

Гей, тай пшениченьку жнучи.

Гей, тай пшениченьку жнучи.

Ой, тай уже мені

Тай надокучило.

Мого миленького ждучи…

По голосах Меланка впізнала Степана й Петра, сільських парубків-студентів. Вона стояла зачарована піснею, що нагадувала багато такого, чого звичайною мовою не скажеш. І подумала сама про себе "ой, надокучило мені теж".

На широке з оборою, добре впорядковане подвір’я мертво витріщилася вікнами нова хата. На клуні несподівано застогнало повудькало.

– А здохло б ти. На свою голову! – сказала тихо молодиця.

Ходить повір’я між людьми, що не на добро цей птах сідає на оселю. Віщує він горе й лихо. І хоч не вірить Меланка в таке повір’я, але чомусь тоскно стисло в грудях. Хтось кинув турботу і зле передчуття…

III

В степу, в тому місці, де круто стикаються два битих шляхи, стоїть великий дубовий хрест, що його поставив багатій Очкуркін по заповіту свого батька на спасіння душі. Ще здалеку впадає його розмаїте перехрестя в вічі подорожнім. І всі знають, що аби до хреста добратися, а там уже відомо, куди скільки залишилося. Чи має душа Очкуркіного батька райське життя за цього хреста, невідомо, але що в пригоді він стає подорожнім, так це кожний знає. В зимовий час, коли по білій рівнині заграє холодна віхола дикою музикою з сипучими сніговіями і коли так дуже легко зблудити і закружляти в смертельному жахові, тоді очи подорожнього пожадливо ловлять усе, що може допомогти зорієнтуватися, а коли на цім шляху, то шукають хреста. Стоїть він, як рештка пережитих стародавніх мужицьких традицій. Облиняв він, обліз, потемніли лики образків, вітром зірвало бляху з нього, і ніхто вже його не вквітчує у вінки з васильків, чебрецю та материнки, бо все то стало зайвим і непотрібним. А за хрестом поруч випнулися круто, як дівочі нем’яті груди, дві могили. Коли вилізти на їх пипчаки – ой, далеко видно степову рівнину, на скільки око в силі сягнути. Чимало ходить легенд про них. Одні кажуть, що ці могили насипали в часи, ще коли орда татарська ходила на Україну, щоб з цих могил можна було вартувати. Другі розповідають про якихось ватажків козацьких чи турецьких, що загинули в цьому місці, і над ними ото на спогад віків залишило їхнє військо таку пам’ятку. Ще була версія про двох братів, які загинули в цьому місці в одноборстві. А вже під час війни пішла чутка, нібито в цих могилах та багато золота заховано. Приїхали люди з міста, повертіли в них довгими свердлами та поїхали ні з чим. І ще могили стали постійною ознакою польового клина. Вже коли скажуть вам, що, мовляв, його поле за могилами або коло могил, то відомо де це.